3.3

Поселення оживало, розгорталось перед ним, мов повільний механізм, у якому кожен рух мав сенс.

На узбіччях майстерні розчиняли віконниці; з кузні пахло розігрітим металом, поруч — кавою і пирогами з м’ясом, які любили навіть ті, хто давно не їв у людській подобі.

Повітря було щільним, насиченим звуками, запахами і відлунням сили: ціле поселення перевертнів дихало як живий організм, спокійний лише зовні.

Вони звикли грати роль «звичайних»: хтось у шкурі, хтось у людській подобі, але в кожному з них читалась напруга — пам'ять про ті ночі, коли доводилось виривати життя зубами та кігтями.

Северин провів поглядом знайомі обличчя. Його світ тримався на дисципліні. Доки він сам був сталевим.

— Пане Бересте! — гукнув старий вовк із двору, знімав з мотузки вицвілу форму патруля. — З річки знов тягне димом, бачили?

Берест зупинився. Вітер справді ніс легкий запах гару: сирий, тягучий, із присмаком болотного металу. Не природний.

— Бачив, — коротко. — Не підходьте до води після заходу.

Вовк кивнув. Ніхто не питав чому. Після останнього випадку всі знали: там, за межею захисної сітки, чатує смерть.

Науковий центр стояв на самому краю поселення: бетонна лінія між світом, де ще жевріли багаття, і світом, що навчився вираховувати навіть інстинкт звіра.

Руни над воротами мерехтіли, кожна була заклинанням і кодом одночасно. Пропускна система впізнала Альфу: метал клацнув, скло блиснуло бурштином, поле безпеки «зняло запах» з його шкіри.

Всередині — інший світ.

Холод. Озон. Метал і спирт. Електричне гудіння системи, що контролювало кожен квадратний метр периметру. Монітори миготіли мовчазним зоряним небом. В центрі був лабораторний блок, де навіть повітря пахло цифрою.

— Запізнився, — буркнув Данило Бурий, виходячи з-за термінала. Ведмідь, старший на кілька війн і три шрами. — Ти в курсі, що нас сьогодні хтось шарпнув?

Северин кинув погляд на головний екран. Сітка поселення світилася стабільно, окрім одного сектора — річкового.

— Ззовні?

— Ні. Гірше. Зсередини, — Данило ткнув пальцем у цифри. — І не дилетант. Хтось, хто розуміє наші протоколи.

— Сигнатура?

— Майже наша. Одна руна спотворена. Якби не знали власного почерку, могли б прийняти за внутрішній тест.

Северин стояв нерухомо, але в повітрі щось змінилося стало щільніше, холодніше. Його звір відчував порушення структури, як дрібну тріщину у кістці.

Він глянув у вікно — за склом ліс виглядав звичайним, та між стовбурів у мареві ранкового світла майнули дві крапки, що світилися слабко, мовби дихали. Очі.

Дивно. Вдень Інших рідко тут помічали… Майже ніколи.

Щось змінювалось, і це щось зовсім не подобалось Альфі.

— Скільки тривало втручання?

— П’ятнадцять секунд, — відповів Данило, почухуючи підборіддя та бороду. — Але достатньо, щоб я скинув рік життя та посивів на дві волосини.

Він спробував пожартувати, але в голосі прозвучала напруга.

Северин підсунув стілець, опустив руки на консоль. Метал під пальцями був холодний, мов крига.

— Активуй розширений моніторинг сектора. Підвищ рівень тривоги до першого.

— Вже зробив, — кивнув Бурий. — Але є дещо дивне.

— Що?

— В момент, коли стався злам, твій дім відповів системі. Підняв щит. Без команди з нашої бази.

— Сам?

— Так. А потім ми зафіксували активність користувача.

Северин завмер.

— Це неможливо.

— І, до речі, — Данило обернувся. — Ти не казав, що в тебе вдома нова няня.

— Звідки знаєш?

— Тут чутки розходяться швидше за полум’я, не звик, чи що?

— Тиждень на випробуванні. Контракт поки не підписаний. Доступу до системи в неї нема.

— А хто ще може мати допуск? — Данило розвів руками. — Твоя нова няня, здається, не лише добре варить кашу.

— Я ще не знаю, як вона варить кашу, — нахмурився Альфа. — Але…

Друг нахилився до нього ближче.

— Може, не випадковість, що вона з’явилася перед тим, як хтось поліз у нашу систему?

Берест мовчав. Всередині щось ворухнулось — не підозра, а роздратування. Він ненавидів, коли емоції йшли попереду фактів. І ще більше зненавидів, що запах котячої м’яти від його шкіри, здавалось, не вивітрювався навіть тут, серед металу й озону.

— Перевір сигнатуру з дому, — коротко. — І порівняй із кодом вторгнення.

— Вже на аналізі. Але якщо зійдуться: у нас або геній під боком, або дуже хитрий ворог.

— У нас, Даниле, зазвичай — і те, і друге, — тихо сказав Северин.

На моніторі знову спалахнула жовта крапка біля річки. Цього разу вона ворухнулась. Повільно, наче хтось дивився прямо в камеру й усміхався.