3.2

***

БЕРЕСТ

Двигун урчав рівно, мов серце, загартоване випробуваннями.

Діти позаду сперечались, кому належить останній льодяник з полуницею. Стефа, звісно, заявила, що королівські цукерки — спільне благо, якщо з’їдає їх саме королева. Назар удав, що приймає рішення парламентом і вимагав голосування ще до підрахунку голосів. Остап закотив очі настільки професійно, що можна було видавати диплом майстра.

Северин тримав кермо лівицею, правицею перемкнув передню камеру. Ліс, дорога — звичний ранок. І новий, упертий аромат, що ховався між нотами бензину: теплий, сухий, з котячим шелестом м’яти. Сьогодні він уперше спіймав цей запах поряд із Ліною, і щось у ньому тремтіло на межі спогаду та спокуси. Не загроза. Гірше — відволікання.

Тепер запах залишався в салоні, чіплявся до тканини сидінь і до шкіри. І щось у ньому було неправильне, але це чомусь здавалося бажаним.

— Тату, — Стефа витягла його з думок. — Чого в Ліни очі блищать, як у нас перед медом, тільки без меду?

— Бо вона не ми, — рівно. — Кішки не полюють за медом.

Дівчинка задоволено кивнула, погладила Медунчика. Назар уже формулював контраргумент, але на дорозі показався патруль. Барс у жилеті дав знак, дрон завис над дахом і мигнув зеленим — ведмежа лапа на склі, відбиток який показувався тільки після зчитування аурометром, відповіла бурштином.

Северин пригальмував. Перевертень-барс підійшов до машини.

— Ранок, Альфо.

— Ранок, — відповів він. — Периметр?

— Проривів не було. Поки що.

«Поки що» завжди означало «не розслабляйся». Він і не збирався. Ліс за узбіччям ще дихав туманом, містечко спалахувало рунами на вежах — чужі очі інколи сприймали їх за декор, свої знали: то зуби проти Інших.

Берест кивнув, і рушив далі.

— Тату, — Назар знову вліз у його простір думок без стуку, — а якщо ця няня втече, як і попередні?

— Тоді знайдемо іншу, — просто сказав він.

— Ця не втече, — тихо, але твердо заперечила Стефа.

— Звідки така впевненість? — запитав Остап.

— Вона мені обіцяла.

— Вони всі багато обіцяють, але після наших перевірок… — хмикнув Назар.

— Ми домовлялись, що цього разу без творчої самодіяльності та наукових експериментів. Так, діти? — нагадав Альфа.

Погляди синхронно сховалися в підлогу. Догідливість була надто ідеальною, аби бути правдою. Відчувалась змова — дитяча, але все одно змова.

— Вона пахне домом, — тихенько видихнула Стефа. — Мені це подобається.

Северин ледве помітно зітхнув. Дитячі інстинкти рідко помилялись, і в данний момент це його трішки дратувало. Чомусь. Дивна реакція на няньку бентежила.

Ліна сколихнула щось у ньому. Звичний порядок, звичні реакції. Це було не по плану. А Берест любив плани.

Школа з’явилася за поворотом: скло, бетон, сині двері, рунічний герб над входом. Остап відразу розстібнув ремінь, Назар підскочив, ледве не врізавшись головою в стелю. Стефа залишилась спокійною — чекала, коли її винесуть, як личить монаршій особі.

— Виходимо, — коротко сказав Альфа.

Діти зникли в натовпі. Стефу він повів сам. Її пальці ковзнули в його руку, теплі, довірливі. Дівчинка підстрибувала через кожну другу плитку, рахуючи сліди різнокольорою фарбою «лисі, ведмежі, ведмежі, вовчі…», і влучала в ритм його кроків, бо давно знала цей темп.

У холі пахло клеєм, папером і солодким парфумом. Карина вийшла з дверей точно в ту секунду, коли він зупинився: висока, темне волосся, відкрите горло — демонстрація довіри. Вона усміхнулась Альфі так, як усміхаються ті, хто давно знає всі твої звички.

— Доброго ранку. Ну що, Стефаніє, готова до занять? Спочатку у нас малювання, ти ж його любиш, я знаю, — сказала вона.

— Люблю малювати зірочки. Рожеві.

— Я вже не дочекаюсь, щоб ти показала мені свій черговий шедевр, красуне. Ну біжи-но, там тебе вже фарби зачекались.

Донька на прощання притислась до ноги Альфи, побажала йому гарного дня та побігла до друзів.

— Северине, — голос вовчиці був наче шовк по шкірі — м’який, але чомусь ніколи не забуваєш, що він може задушити. — Нарешті знову побачились. Думала, ти ховаєшся від мене за наукою.

Його звір коротко, невдоволено ворухнувся. Незвично. Непотрібно. Дратувало.

Карина тримала дистанцію, але відчувалось, що їй кортіло порушити його межі, влізти під шкіру, провести гострими нігтиками по грудях. Вчасна розрядка розвантажувала мозок та прибирала напругу з тіла — Альфа це знав. Але сьогодні хотілось іншого.

— Ховаю дітей від світу, — спокійно. — Це складніше.

— Ха-ха, ну в тебе і жарти, — відмахнулась вона. — Завдяки тобі, у нас тут охорони більше, ніж в Алькатрасі. Що їм може загрожувати?

«Все», — подумав він.

Вона, як і Альфа, прекрасно знала, що у прямому зіткненні з тими, хто вночі чатує в лісі, охорона не витримає. Рятували правила. А від людей та інших перевертнів, ласих до його винаходів, і правила не здатні врятувати.