Авто покотилося алеєю, запах бензину змішався із сосною. Я стояла на ґанку, доки машина не зникла за поворотом, тоді повернулась у дім. Тиша зустріла мене не порожнечею, а затишком, як кухар, що вже гріє пательню, не питаючи, чи ти голодна.
На панелі миготіло: «режим — день», «вентиляція — м’яко», «дитячі — очікування».
М’яке гудіння системи відлунювало десь у глибині дому, ніби серцебиття: рівне, спокійне, ритмічне. Десь у стіні клацнув клапан, у повітрі ковзнула тепла хвиля, і мені, чесно слово, стало так само легко, як котові під сонцем.
Я зітхнула, й рушила на кухню — шукати, що можна перекусити й заодно приготувати дітям на полуденок.
Холодильник виглядав, як фортеця порядку. Білий, матовий, без єдиної плямки, тільки магніт із написом: «Ведмеді шанують мед та дрібку розваг». Я всміхнулась і потягнула дверцята.
Всередині було прохолодно й пахло... якось по-домашньому. Ковбасою, медом, вершковим маслом. Верхня полиця: ідеальний ряд контейнерів із наклейками: «вівсянка», «сирники — запас Стефи», «пудинг для Назара», «малинове желе». Нижче я помітила банки з варенням, два десятки яєць, домашній йогурт, кілька яблук, кілограмів зо два моркви та величезну каструлю, закриту кришкою з магнітною защіпкою.
Я підняла кришку, і ледь не видихнула вголос. Усередині була густа грибна юшка, ароматна, з лавровим листком і чорносливом. Рот сам ледь не виголосив молитву всім язичницьким богам кухні.
— О, Северине Бересте, — прошепотіла я, — у тебе на кухні живе бог харчів.
Поруч, на поличці, лежав список, акуратний почерк, з нахилом вліво:
«Понеділок — овочевий день. Вівторок — риба. Середа — млинці (спецзамовлення королеви). Четвер — не забути про сирну запіканку (обіцяв Остапу). П’ятниця — плов по рецепту Лося. Субота — готуємо на замовлення Назара. Неділя — піца. М’ясо постійне в раціоні. Кава будь-коли, але не для дітей. Мед завжди».
Я торкнула пальцем останнього рядка й посміхнулась. «Мед завжди» — здається, це було життєве кредо цього дому.
Я витягла миску, налила трохи юшки, поставила підігріватись у мікрохвильовку, поки чайник тихо шумів на панелі. Дім відгукнувся легким «дз», як кіт, який муркоче, коли його хвалять.
Сіла біля столу. З вікна било світло, воно пробивалося крізь сосни, грало золотими плямами по стільниці та створювало настрій. На підвіконні стояли вазони з розмарином і базиліком, а поруч — дитячий малюнок в рамці: чотири постаті під великим сонцем і напис «Ми». Сонце мало бороду. Я розсміялась тихо, від щирого серця.
Мій сніданок смакував, як спокій, до якого легко звикнути і дуже боляче відвикати. Тепло, тиша, чай, запах лісу за вікном. І раптом...
«Дз-з» — короткий сигнал. Панель блиснула новим повідомленням:
«Рух у зоні річки. Рівень тривоги — не визначено. Об’єкт: неідентифікований».
Я підвелась, ковток супу застряг у горлі. Підійшла до панелі, торкнулась екрану. На ньому була карта периметру, зелена, спокійна. На краю, ближче до річки — крихітна жовта крапка. Вона рухалась повільно, немов щось невелике повзло або шкутильгало крізь траву.
— Білка, — пробурмотіла я, згадуючи ранкову сцену. — Або… не білка.
Ніхто не відповів. Лише ледь відчутно посилився шум вентиляції.
— Гаразд, — сказала я. — Ліно, ти тут, щоб бути корисною, а не влаштовувати паніку через хвіст у кущах.
Повернулась до сніданку, але апетит уже кудись втік. У голові дзвеніло те, що сказав Северин: «Всюди небезпечно. Але тут діють правила.»
Я витерла долоні об рушник, підійшла ближче до дошки над кавоваркою й… застигла. Глянець, легкий запах засобу від останнього прибирання, і маркерні літери, різні, з характером.
Нульове — дитячий почерк:
0. У цьому домі не випробовують тих, хто тримає його стіни.
Під ним перший пункт, грубший штрих, темніший маркер:
1. У цьому домі не кричать — за нас кричать датчики безпеки. (хтось домалював язикате обличчя, певна, то був Назар).
Другий та третій — чіткий та акуратний.
2. Після заходу сонця ніхто не виходить. Окрім батька.
3. Телефони після дев’ятої — на кухню. (збоку дитяча карикатура: смартфон париться в каструлі; підпис кривими літерами: «НЕ ВТОНЕ»).
Я розсміялась, не втрималась.
Четвертий також акуратним почерком, але відмінним від першого, тож я припустила, що писав Остап.
4. Хто бере останній млинець миє пательню.
— Справедливо, — гимикнула я.
5. Не змагаємось. Допомагаємо, — знову від Северина, як я думала.
6. Якщо лячно — пий чай з медом, а потім думай. Не навпаки, — літери були круглими та великими, наче рука яка їх писала любила робити все з розмахом. Не діти. Не Альфа. Хто саме автор цієї мудрості в списку залишилось для мене загадкою.