РОЗДІЛ 3

Авто покотилося алеєю, запах бензину змішався із ароматом сосен. Я стояла на ґанку, доки машина не зникла за поворотом, тоді повернулась у дім. Тиша зустріла мене затишком, як кухар, що вже гріє пательню, не питаючи, чи ти голодна.

На панелі миготіло: «режим — день», «вентиляція — м’яко», «дитячі — очікування».

М’яке гудіння системи відлунювало десь у глибині дому, ніби серцебиття: рівне, спокійне, ритмічне. Десь у стіні клацнув клапан, а мені, чесно слово, було тут так само легко, як котові під сонцем.

Я зітхнула, й рушила на кухню: шукати, що можна перекусити й заодно приготувати дітям на полуденок.

Холодильник виглядав, як фортеця порядку. Білий, матовий, без єдиної плямки, тільки магніт із написом: «Ведмеді шанують мед та дрібку розваг». Схоже, ведмеді тут були не тільки ласуни, але й педанти.

Я всміхнулась і потягнула дверцята.

Всередині пахло... якось по-домашньому. Ковбасою, вершковим маслом, сиром. На верхній полиці мене зустрів ідеальний ряд контейнерів із наклейками: «сирники Стефи», «пудинг для Назара», «малинове желе». Нижче я помітила банки з варенням, два десятки яєць, домашній йогурт та величезну каструлю, закриту кришкою з магнітною защіпкою.

Я підняла кришку, і ледь не зітхнула вголос. Усередині була густа грибна юшка, ароматна, з лавровим листком і чорносливом.

— О, Северине Бересте, — прошепотіла я, — у тебе на кухні живе бог харчів.

Поруч, на поличці, лежав список, акуратний почерк, з нахилом вліво:

«Понеділок: овочевий день. Вівторок: риба. Середа: млинці (спецзамовлення королеви). Четвер: не забути про сирну запіканку (обіцяв Остапу). П’ятниця: плов по рецепту Лося. Субота: готуємо на замовлення Назара. Неділя: ок, піца».

Я витягла миску, налила трохи юшки, поставила підігріватись у мікрохвильовку, поки чайник тихо шумів на панелі. Дім відгукнувся легким «дз», як бджілка.

За столом було затишно. Сонце з вікна пробивалося крізь дерева, грало золотими плямами на стільниці та створювало настрій. На підвіконні стояли вазони з розмарином і базиліком, а поруч я помітила дитячий малюнок в рамці: чотири постаті під великим сонцем і напис «Ми». Сонце мало бороду.

Мене пробило на сміх.

Сніданок смакував, як спокій, до якого легко звикнути і дуже боляче відвикати. Тепло, тиша, чай, запах лісу за вікном. І раптом...

«Дз-з» — короткий сигнал. Панель блиснула новим повідомленням:

«Рух у зоні річки. Рівень тривоги — не визначено. Об’єкт: неідентифікований».

Я підвелась, ковток супу застряг у горлі. Підійшла до панелі, торкнулась екрану. На ньому була карта периметру, зелена, спокійна. На краю, ближче до річки рухалась крихітна жовта крапка.

— Білка, — пробурмотіла я, згадуючи ранкову сцену. — Або… не білка.

Ніхто не відповів. Лише ледь відчутно посилився шум вентиляції.

— Гаразд, — сказала я. — Ліно, ти тут, щоб бути корисною, а не влаштовувати паніку через хвіст у кущах.

Повернулась до сніданку, але апетит уже кудись втік. У голові дзвеніло те, що сказав Северин: «Всюди небезпечно. Але тут діють правила».

Десь у коридорі ледь рипнула підлога, будинок наче пересунув свою вагу, як велика тварина, що вмощується зручніше.

— Домовились, — сказала я уявному Бересту. — Нічого складного, щоб дотримуватись правил.

Дім відповів коротким миготінням лампочки над мийкою, мов усміхнувся. А я вирішила, що трошки втратила глузд, якщо вже сприймаю будинок живим. Мабуть, просто сумувала за Анею. Як там моя подруга?

Чи йде вже Громченко по моїх слідах? Що запланував мій лисячий клан?

За вікном ліс завмер, мов глядач, і дивився на мене зеленими очима. У глибині, між стовбурами, щось ворухнулось. Я не відвела погляду. Мій звір вигнула спину, насторожилась.

— Я тут тимчасово, — сказала в тишу. — Просто працюю. Без дурниць.

Скло мовчки проковтнуло цю версію. Дім дзвінко «цикнув» замком.

***

БЕРЕСТ

Двигун урчав, мов серце, загартоване випробуваннями.

Діти позаду сперечались, кому належить останній льодяник з полуницею. Стефа, звісно, заявила, що королівські цукерки — спільне благо, якщо з’їдає їх саме королева. Назар удав, що приймає рішення парламентом і вимагав голосування ще до підрахунку голосів. Остап закотив очі настільки професійно, що можна було видавати диплом майстра з мавпування.

Северин тримав кермо лівицею, правицею перемкнув передню камеру. Ліс, дорога — звичний собі ранок. І новий, упертий аромат, що ховався між нотами бензину: теплий, з присмаком м’яти. Сьогодні він уперше спіймав цей запах поряд із Ліною, і щось у ньому затремтіло на межі спокуси.

Тепер запах залишався в салоні, чіплявся до тканини сидінь і до шкіри. І щось у ньому було неправильне, але це чомусь здавалося бажаним.

Відволікало.

— Тату, — Стефа витягла його з думок. — Чого в Ліни очі блищать, як у нас перед медом, тільки без меду?