2.5

Світло падало смужкою з вікна, пробиваючись крізь легку тканину фіранок. У повітрі пахло деревом, шампунем і ледь вловимим медом — запах дому, це вже я зрозуміла.

На стіні висіли три малюнки: дім, темні дерева і велика рука, що тримала три менші — без підписів, але зі змістом, який не потребував слів. Десь за вікном прокричала сойка, і я здригнулася, немов прокинулась.

— Колготки з блискітками чухались учора, — нагадала дівчинка. — Сьогодні я не хотіла б їх знімати перед усіма.

— Зараз підберемо інші, — сказала я й відкрила нижню шухляду.

Рулончики лежали рівними рядами, кожен мав свій відтінок: лавандовий, кремовий, небесний. Пахло свіжістю й сухими травами — хтось клав у шухляду пучки чебрецю.

Я провела пальцями по кількох, вибрала м’які, еластичні, без жорстких швів.

— Оці мали б підійти.

Стефа сіла на ліжко, підняла брови, мовляв, перевіряй ретельно. Я допомогла просунути їй ноги, вирівняла шов і пояс, пригладила тканину на колінах.

— Не муляють?

— Ні, — сказала вона й аж полегшено видихнула. — Ці не кусючі.

Я витягла з комода светрик: молочний, з м’якими косами, розстелила на ліжку.
Стефа поклала поруч свої долоньки, ніби благословляла одяг на день, і серйозно кивнула: згодна.

Тепер сукня — рожевий відтінок із дрібними зірочками, які, здавалось, світилися, коли я торкалась їх долонею. Можливо, тут і справді було трішки магії, у цьому домі вона відчувалася в дрібницях.

— Коси? — запитала я, торкнувшись її волосся.

— Дві. Але не тугі. Бо я тоді не можу думати, — повідомила королева.

Я розділила пасма, провела гребінцем. Волосся ковзало крізь пальці — пахло шампунем, яблуками і трохи сонцем.

Мої пальці працювали швидко й м’яко, ніби плели не коси, а захисні закляття.

Дитяча шия була тепла, довірлива.

Я зробила дві вільні коси, закріпила їх тонкими гумками й наново одягнула дівчинці корону.

— Отак краще, — сказала. — Маленька мислителька готова до пригод.

Стефа глянула в дзеркало, кинула на мене погляд із тим самим королівським серйозом і видала:

— Гарно. Ти… акуратна.

Акуратна. Я посміхнулась сама до себе. Дивне слово для шестирічки, але приємне, коли його каже крихітка з Медунчиком у руках.

У коридорі хлопці вже тупцяли біля дверей: Остап із рюкзаком, що здавався більшим за нього, Назар у напівзастібнутій куртці (прогрес!), але шнурки — жили власним життям.

Я присіла, швидким рухом зробила «хрестик-петельку, затягнути» й подарувала хлопчикові погляд «бачила, як старався».

Він удав, що не радіє. Радів.

Северин з’явився поруч так тихо, що дім навіть не скрипнув.

Його присутність  відчувалася як тінь від тепла, що торкає, але не пече.

Погляд Альфи ковзнув по дітях, по мені, і на мить затримався.

Бурштин у зіницях ворухнувся, немов жар під попелом.

— В машину, — коротко. — П’ять хвилин. Ліно, забереш хлопців о шістнадцятій нуль-п’ять. Стефа сьогодні з аплікацією й танцями. Я домовився, її нагодують у гуртку, тож забереш разом з хлопцями. Ти вмієш кермувати?

— Вмію.

— Візьмеш срібний універсал в гаражі, ключі знайдеш у першій шухляді комоду в коридорі, як виїдеш за ворота, то тримайся асфальтованої дороги, вона приведе тебе прямісінько в поселення.

— Прийнято, — відповіла я.

— Не запізнюйся, діти цього не люблять.

— Як і їх батько, — здогадалась я.

— Грішний, — хмикнув він.

Стефа підскочила до мене, та прошепотіла у самісіньке вухо:

— Якщо тато буде сердитий, просто дай йому меду.

— Він і так солодкий, — відповіла я так само пошепки та одразу знітилась. Звідки тільки вирвалось це?

Северин, здається, почув. Кутик його вуст зрадницьки тіпнувся.

Тиша між нами натягнулась, як струна.

— Виходимо, — коротко. — Таймер — сім хвилин до «школи».

— Чого це ти їй підказуєш, як краще діяти? — роздратовано зашепотів Назар у вухо сестри, але для слуху перевертнів такі перемовини не стали втаємниченими. — Іншим нянькам ти не допомогала.

— До інших ти теж не шкірився, — підтиснула губи дівчинка. — Сподобалась?

— Хто? Ні, — раптом почервонів Назар. — Та вона взагалі руда!

Берест відкашлявся, і діти припинили сперечатись. Остап тільки очі закотив під лоба, мовляв, малявки, що з них взяти…

На порозі будинку я знову зачепилась поглядом за тонку білу рисочку крейди. Остап непомітно глянув, чи помічу.

Я легенько торкнула пальцем край лінії — не стираючи — і пішла далі, вийшла на ґанок за Альфою.

Двір дихнув холодком і сонцем, трава блищала росою, зозуля в лісі ковтнула своє «ку-ку», неначе передумала вітатись. Камера на куті тераси клікнула, проводжаючи нас; дрон відгукнувся зеленим світлом.