2.4

Кухня притихла, як природа перед дощем. Тиша між мною й Альфою була не порожньою, а наелектризованою: у ній пахло кавою, медом і словами, які не сказали.

— Білка, — сухо відповів Остап. — Яка краде горіхи з нашого схову.

І чому я йому не повірила?

— А інколи — не білка, — додав Назар і хитро глянув на батька.

Северин зустрів той погляд, і повільно похитав головою. Назар скромно вдавив сміх у кулак. Ледь помітний жест, а повітря все одно відгукнулося: так буває, коли в домі є Альфа й дім його слухається. Він навіть може не використовувати свою силу, це трапляється природно, як дихати.

— Коли хтось каже «інколи не білка», — уточнила я, — треба розуміти «інколи сусід» чи «інколи хтось із зубами довшими за білчині»?

— Розумій як «я скажу, коли тобі час зрозуміти», — відказав Ведмідь. Голос ліг мені під шкіру глибше, ніж слід було б. — Ти тут поки що на тиждень. Цього досить, щоб ми зрозуміли одне одного. Якщо ні, прощатися я вмію так само чесно, як і вітатися, Ліно.

Його суворість не злякала мене, Альфа просто розкреслив межі, і це навіть притлумило моє збентеження ним, що порадувало. Але щось ця сімейка від мене тримала в таємниці… І мені кортіло дізнатись, що саме.

— Чесність мені підходить, — сказала я. — Я на неї алергії не маю.

— А на шерсть? — миттю спитав Назар.

— Тільки на котячу, — відповіла я мимоволі й тут же пирснула. — Жарт. Ніяких алергій.

— Тоді домовились, — Северин підвів очі на годинник. Його пальці торкнулися ремінця — сильні, спокійні — і чомусь у мене всередині щось клацнуло в унісон. — До школи двадцять хвилин. Ліно, зможеш зібрати Стефу? Хлопці одягаються самі, але перевірити шапки ніколи не соромно.

— Зможу, — сказала я, і в ту ж секунду відчула, як щось стає на місце: тихий механізм під ребрами, який давно шукав правильний зубчик.

Северин не всміхнувся, але його погляд тепліше торкнувся мого обличчя, ніж годинника: це відчувалося навіть на відстані.

Стефа зістрибнула з моїх колін.

— У мене є особливі колготи з блискітками, — важливо повідомила вона. — Тільки вони чухаються.

— Знайдемо ті, що не чухаються, — пообіцяла я.

— Я не хочу знімати корону.

— Тоді вона залишиться.

— А якщо в гуртку знову скажуть, що корона не по формі? — заклопотано запитала вона.

Я глянула на Северина. Він відповів ледь помітним кивком: мовляв, твоя територія, сама й вирішуй.

Дрібниця, але від того кивка мені стало тепліше між лопатками, наче Альфа підсунув стілець ближче.

— Тоді ми ввічливо запитаємо, де в їхніх правилах пункт про корони, — сказала я. — Якщо нема — королева має право.

— Має, — підтвердив Альфа.

Він сказав це просто, без гри, але між словами було «я підстрахую», і я це почула. Мій звір теж почув: ледь, майже нечутно, задоволено повів вухами усередині мене.

Берест наче одразу перевіряв мою взаємодію з дітьми і, схоже, перше маленьке випробування, я пройшла успішно.

Остап тим часом уже зібрав рюкзак, перевірив пляшку з водою й зітхнув, коли Назар спробував прошмигнути на терасу без куртки.

— Без куртки не вискакуємо, так казав тато, — нагадав він братові.

— Та ще тепло, — Назар розвів руками.

— Якщо тепло, то знімеш, — Северин підсунув йому куртку. — В цих краях і літом сніг може випасти.

— Сніг? — здивувалась я.

— Нестійкий клімат.

Хлопчик скривився, але послухався батька.

Їх пальці на мить зіткнулися, і в мені знову відгукнувся отой дивний струм, хоча торкались не мене. Смішно. Небезпечно.

«Ліно, що з тобою? — хотілось мені заволати. — Візьми себе в руки!»

Я допила каву й встала. Северин інстинктивно подався півкроку вбік, даючи простір.

Але вийшло, що ми опинилися ближче: плечем до плеча, теплом до тепла. Запах диму й сосни з його шкіри пройшовся по мені тонкою хвилею; я зробила вигляд, що просто ставлю кружку у раковину, і рух Альфи мене зовсім не хвилює. Це була брехня.

— Гаразд, Стефо, — простягнула руку. — Підемо шукати твої неколючі колготки, короно.

Вона вклала мені долоньку в долоню так довірливо, що в мене залоскотало в грудях. Я відчула на потилиці спокійний, важкий погляд Северина — як рука, що не торкається, але тримається за декілька сантиметрів від спини для підстраховки. Але не обернулась.

— Ліно, — кинув він мені вслід. — Якщо щось — клич.

— Кликатиму, — пообіцяла я, хоч і була певна, що цього не знадобиться, впораюсь сама.

Мій звір був не такий певний. Він муркнув: «клич, і прийде». Я зиркнула на нього внутрішнім зором: ти зовсім притрушена, кицю?

У коридорі світло було м’яким, дім, здавалося, дихав рівно, як велика тварина, що прийняла тебе в свою нору на пробу. Я йшла, тримаючи маленьку руку, і думала: може, мій третій вихід справді існує? І не треба вибивати двері, а просто відчинити.