2.3

— А якщо секрети самі валяються під ногами? — я кинула погляд на одвірок. Там якраз Назар звісився з дверної рами, наче кіт, і зробив вигляд, що це так треба для балансу всесвіту.

— Підіймаємо, — невимушено відповів Северин, — віддаємо тому, хто їх загубив, і не коментуємо. Назаре?

Хлопець повільно сповз донизу, щось буркнув про «перевіряю тишу», зиркнув на мене і, ніби нічого не сталось, зник назад.

Я прикусила усмішку. Зі сходів не відводив погляду Остап: серйозний, рівний, мов тінь батька.

На дивані ворухнулася Стефа — корона сьогодні була з перламутровими краплинами. Досить урочиста.

Северин спостерігав за цим усім без тіні роздратування: просто був, як фундамент, до якого все прив’язується. Його присутність наповнювала простір спокоєм і тією мовчазною силою, що вчить інших дихати рівніше. І саме це мене трохи лякало.

— З харчами як? — спитала я так, ніби відповіді чекали не лише мої рецептори. — Обмеження, алергії, дивні угоди з броколі?

— Назар дружить з яблуками й ворогує зі шкіркою на помідорах, — відповів Северин. — Остап любить, коли шматочки однакового розміру. Стефа їсть те, що гарне. Алергій ні в кого не було.

— О, моя мова, — хмикнула я. — Краса, однакові шматочки та дипломатія з помідорами. Приймається.

Я зненацька потяглася до банки з медом. Не тому, що передумала. Тому що він її не нав’язував. Вичерпала ложку рівно настільки, щоб не втопити смак кави, і відчула, як тепло зливається з гіркотою у правильній пропорції. Поставила банку на місце. І все одно відчувала, як його погляд ковзнув за моїм рухом — уважний, до кісток.

— Остапе, — не підвищуючи голосу, сказав Северин у бік сходів, — якщо вже слухаєш та допомагаєш порадами, то хоч візьми яблука. Для всіх.

Невелика пауза, і серйозний хлопчик зайшов, наче так і планував. Упевнено взяв миску, стинаючи плечима «я тут по справах», і, ніби між іншим, кинув на мене короткий погляд: «Будеш?».

— Дякую, — сказала я. — Одне зелене, будь ласка.

Він мовчки поклав переді мною яблуко.

Пальці Северина ковзнули по краю столу: легкий, випадковий рух, але дім ніби на мить затих, уловивши імпульс Альфи.

— Назаре, — покликав Северин, не озираючись. — Шнурки як?

— Я вже їх перевірив, нікуди не ділись за ніч, — вигулькнула кучма волосся з-за дверей. — Але вони підозрілі.

— Підозрілі шнурки — відтепер до Ліни, — сухо відказав Альфа. — Вона з ними укладе мир.

Його тон не змінювався, але у ньому народжувався новий підтекст: коли вимовляв моє ім’я, воно звучало інакше, як команда і запит водночас.

Стефа виступила останньою, як і личить королеві. Зупинилася посеред кухні, обвела всіх поглядом і велично кивнула мені: «можна продовжувати те, чим ви тут займались, дорослі». Корона дзенькнула обручем. Я відповіла таким самим серйозним кивком, і побачила, як кутик її вуст задрижав від задоволеного сміху.

Северин спостерігав — не як хазяїн дому, а як людина, що вивчає новий звук у знайомій мелодії. І цей звук, схоже, йому подобався.

— Є місце, куди без мене не ходять, — Берест на мить замислився. — Старий пішохідний місток за озером. Дошки слизькі. І… ліс уважний. Не любить, коли там кричать.

— Я взагалі мало кричу, — відповіла я. — Більше шиплю.

— Підійде, — його усмішка цього разу ледве помітно торкнулася очей.

На секунду повітря стало густішим.

Не напруга — очікування, коли двоє ще не знають, що буде далі, але вже відчувають, що щось таки буде.

Назар підкотився ближче, ніби випадково торкнувся мого ліктя. Стефа почепила маленьку клейку зірочку на мою кружку — «щоб не боялася кави». Остап повернув миску на стіл, яблука вже були розкладені по діаметрах, як маленькі планети.

— Добре, — підсумував Северин. — Після школи я покажу тобі межі території й відповім на питання. А ввечері… — він зробив паузу, наче зважував чи все сказав, — перевіримо, чи у вас вийде з казкою.

Його погляд зупинився на мені, ніби це «у вас» означало щось більше, ніж дитяче читання перед сном.

Я не відвела очей. Не могла.

Стефа тим часом, влаштувала іграшку на підвіконні, як на троні. Потім уважно вивчила мене: від волосся до шкарпеток.

— У нас вийде, — сказала я, і тільки потім зрозуміла, що «у нас» означає не лише мене зі Стефою.

Назар, здавалося, хотів поставити десять питань одразу, але Остап глянув так, що він проковтнув усі десять і замість цього видав одне, найважливіше:

— Ти вмієш читати книжки вголос, не пропускаючи страшних місць?

— І не замінюючи «виринув із темряви» на «вискочив із шафи», — додав Остап.

— І з різними голосами, — і собі запитала Стефа.

— Умію, — сказала я. — І ще роблю так. Дивіться.

На краєчку столу лежала дерев’яна лопатка. Я підняла її, поклала на палець і повільно повела рукою: лопатка трималася, балансуючи. Стефа ахнула, Назар скептично скривився, Остап закотив очі. Я легенько струсила пальцем — лопатка зробила маленький оберт і не впала.