2.2

— Мені потрібна надійна няня, якій я можу довірити дітей, а вони не подарунок, — мовив він, прибираючи кришку з меду.

— З особливостями? — згадала я. — Ні? Не дивись на мене так, це було написано в оголошенні.

— Прямо так і було написано?

Я знизала плечима, мовляв, ти не знаєш, що писав в оголошенні?

Северин похитав головою.

— Агентство щось наплутало. Мої діти особливі — так, але з характером.

Я вже це помітила.

Як не помітити, коли старший говорить як дорослий, середній дивиться, наче готовий запитати «а чому не так?», а молодша носить корону з тим самим виразом, з яким інші носять броню.

Ось висновки, наскільки важко нам буде порозумітись, робитиму, коли познайомлюсь ближче.

— З характером — це добре.

— Остап не любить раптових дотиків і різких звуків. Він тримає дистанцію, якщо пообіцяв, зробить, але чужі правила перевірить двічі. Назар швидший за власну думку. Може вночі встати «подихати ранком» — ти вже чула цю поезію. І якщо скаже «впораюся сам», дай йому три секунди. На четвертій спитай, що саме потрібно. Стефа… — в його голосі промайнув світлий усміх. — Королева. Вона клеїть стікери на речі, щоб вони не боялись. Інколи забуває, що люди — не речі.

Альфа говорив не пошепки, але м’яко, так, ніби ці слова призначалися не лише мені.

— Тобто мені варто потоваришувати з серветками-невидимками для вікон, — кивнула я. — Прийнято.

Щось ледь чутно клацнуло в коридорі. Я не повернулася, тільки нахилила голову. Тінь ковзнула по підлозі, замерла біля одвірка. Іще одна — на сходах, вище на щабель. Третя, зовсім низенька, з обручем-короною, котрий зрадницьки блиснув у світлі кухні.

— Ще, — продовжив чоловік, — ми не кажемо «проблемні». Ми кажемо «мають своє бачення».

— З цим я впораюся, — сказала я.

— Побачимо, — кивнув він, наче не помічаючи «шпигунів».  — Розклад зараз поясню.

— Слухаю.

— Сніданок до восьмої. Вранці Остап збирає рюкзак і перевіряє наш список запланованих справ. Назар завжди воює зі шнурками, наукові експерименти даються йому легше, ніж шнурування кросівок. Стефа обирає корону «відповідної складності дня». Якщо корон дві — в неї нема настрою.

Його тон змінився, став спокійним, рівним, але кожне слово дихало турботою.
Я слухала і розуміла, що тут кожне правило народилось не з контролю, а з любові.

— Хлопці вчаться в школі у містечку перевертнів, я там працюю, тож сам приводжу синів, а от забирати доведеться тобі. Стефа часто відвідує гуртки, але загалом буде з тобою, я вирішив віддавати її в перший клас з семи років, хай ще цей рік побуде дитиною.

— Виважене рішення.

— Після школи — обід, двір, ліс лише з дорослими. Не забувай перевірити виконання домашніх завдань, бо хлопці хитрять. На ніч, читання й світло в коридорі, якщо просять. Ми не соромимося світла, — додав Альфа. — Після заходу сонця я патрулюю периметр.

Він підвів погляд, і його очі блиснули — м’яко, але з тією силою, яка не залишала сумнівів: цей дім дихає з ним в унісон.

— Якщо чуєш, як уночі хтось ходить на веранді — то я. Якщо чуєш, як щось дряпає вікно — це теж я. Не звертай уваги і нікому не відчиняй, у мене є ключі. Якщо чуєш, як хтось тихо плаче — це…

— Теж ти? — підказала я.

— Ймовірно, Назар. Його краще не чіпати першим. Він любить вирішувати проблеми сам.

— Я не плачу, — з коридору негайно пролунало обурене шепотіння.

— Все, що падає і б’ється — це Стефа, — додав Остап, стримано гордий. — Але ми не кажемо татові.

— Кажемо, — поправив Северин. — Все, що падає й б’ється у цьому домі також моя відповідальність.

— Гаразд, — пробурмотіла я. Забагато правил, забагато дивного, але я мусила впоратись.

Мені конче потрібно було сховатись, і це місце підходило.
Та й дім мені подобався.

Стосовно родини Альфи… розберемося згодом.

— І ще, — додав Северин. — Чужих секретів ми тут не збираємо, Ліно. Свої  не розкидаємо.

Його голос знову став нижчим, теплішим.

І хоч він говорив про правила, звучало це, як обіцянка. Тільки от, чого від неї мені було чекати?