РОЗДІЛ 2

Я не була готова до відвертості, і до праці на Альфу.

І до того, що він виявиться занадто проникливим, наче в душу дивився, не кліпаючи.

Але мости я спалила, тож повертатись не було куди.

Северин мовчки дивився на мене, питання не повторював, але чекав на відповідь. Це очікування мало вагу — відчутну навіть кістками.

— Я не тягну за собою війну, — тихо сказала я. — Просто хочу працювати й жити. Бути корисною.

— Війна приходить без дозволу, — відповів він спокійно. — Її не треба тягти на плечах.

Його погляд ковзнув мені на горло, туди, де пульс бився швидше, ніж личить незнайомці в чужому домі.

Альфа дивився недовго, рівно стільки, щоб я відчула: він помітив.

Я ледве втрималась, щоб не торкнутися шиї — так, наче могла стерти той погляд пальцями.

— Я маю витягти себе, пане Бересте.

— Без цього «пане», Ліно, будь ласка, — скривився він. — Ми ж домовились.

— Так, вибач.

— Нема за що.

Я шумно видихнула. Говорити з ним було чомусь важко, хоча я відчувала легкість, але це збентеження… плутало мені всі думки та плани.

— Я маю витягти себе, Северине, — взяла я другу спробу. — Подробиць не питай. Будь ласка.

Він кивнув, повільно, наче важив мої слова на дотик.

Схоже, така відповідь Альфу влаштувала. Поки що.

— Поки що цього досить, — сказав Северин.

Він узяв банку з медом, відкрутив кришку. Запах стиглого липня піднявся в повітря, змішався з кавою і теплом його шкіри.

Той аромат був спогадом, який я ніколи не проживала, — безпечним, солодким, небезпечним у своїй звичності.

— Точно без? — він торкнувся ложкою золотистої поверхні. — Мед заспокоює.

— Я кішка, — повторила я вперто, хоча язик зрадницьки згадав смак меду.

— Кішки теж люблять солодке, — не сперечався він, просто поставив банку на стіл — на відстані моєї руки.

Не наполягав. Пропонував. Це чомусь важило більше, ніж будь-які «треба».

Я помітила дрібницю: він готував спершу для мене, а вже потім для себе.

Рухи були спокійні, точні, ніби давно знав мої звички. Ножем рівно відрізав край скоринки, залишивши м’яку серединку, як роблять для дітей або для тих, кому сьогодні болить.

Мій звір у грудях знову легенько муркнув: сором’язливо, наче боявся, що його почують.

Що за біда? Мені не потрібні були ці нові відчуття. Я їх не просила.

Це як коли двоє відступають на півкроку, аби дати одне одному простір, і раптом помічають, що стоять ближче, ніж було.

Альфа поставив переді мною тарілку й на мить затримав пальці на стільниці, поруч із моїми.

Не торкнувся.

Але відчуття було, ніби торкнувся.

Тепло від його шкіри пройшло по мені тонкою хвилею, і мій звір знову глухо відгукнувся — мирно, по-домашньому, як кішка, що знайшла місце під сонцем.

— Дякую, — я відсунулась рівно настільки, щоб зібрати себе докупи.  Халепа якась. Суцільна халепа.

— Їж, — сказав Северин. — Потім пройдемося по розпорядку. І  по правилах.

— Ще якісь правила? У вас їх багато, — спробувала пожартувати, але жарт не вдався.

— Рівно стільки, скільки потрібно, — у кутику його губ щось ворухнулося. Не усмішка — натяк на неї, як відблиск на воді.

Я відкусила канапку. Хліб був ще теплий, огірок хрумкий, сир солонуватий, і ця проста їжа раптом видалася найкращою з усього, що траплялось мені останніми місяцями.

І кава — не просто запашна, а правильна якась. Схоже, Северин знався на смакоті.

Поки я жувала, Альфа спокійно дивився. Не вдивлявся, а наче перевіряв: їжа смакує? Руки не тремтять? Дихання вирівнялося?

Він тонко відчував мій настрій і мені це не подобалось.

Не можна ось так одразу зчитувати твої межі, лізти в душу, вираховувати реакції. Навіть якщо ти Альфа.

Особливо якщо ти Альфа.

Альфи — небезпечні.

Я втекла від фіктивного шлюбу з майбутнім Альфою, а влаштувалась на роботу до іншого… С-с-ситуація.

Як гадаєте, чи не помилилась Ліна, що втекла від клану та приїхала працювати в глушину до Альфи?