РОЗДІЛ 2

Я не була готова до відвертості, і до праці на Альфу.

І до того, що він виявиться занадто проникливим, наче в душу дивився, не кліпаючи.

Але мости я спалила, тож повертатись не було куди.

Северин мовчки дивився на мене, питання не повторював, але чекав на відповідь. Це очікування теж мало вагу — відчутну навіть кістками.

— Я не тягну за собою війну, — тихо сказала я. — Просто хочу працювати й жити. Бути корисною.

— Війна приходить без дозволу, — відповів він спокійно. — Її не треба тягти на плечах.

Його погляд ковзнув мені на горло, туди, де пульс бився швидше, ніж личить незнайомці в чужому домі.

Альфа дивився недовго, рівно стільки, щоб я відчула: він помітив.

Я ледве втрималась, щоб не торкнутися шиї — так, наче могла стерти той погляд пальцями.

— Я маю витягти себе, пане Бересте.

— Без цього «пане», Ліно, будь ласка, — скривився він. — Ми ж домовились.

— Так, вибач.

— Нема за що.

Я шумно видихнула. Говорити з ним було чомусь важко, хоча я одночасно відчувала й легкість, але це збентеження… плутало мені всі думки та плани.

— Я маю витягти себе, Северине, — взяла я другу спробу. — Подробиць не питай. Будь ласка.

Він кивнув, повільно, наче важив мої слова на терезах брехні.

Схоже, така відповідь Альфу влаштувала. Поки що.

— Поки що цього досить, — сказав Северин.

Він узяв банку з медом, відкрутив кришку. Запах стиглого липня піднявся в повітря, змішався з кавою і теплом його шкіри.

Той аромат був спогадом, який я ніколи не проживала, безпечним, солодким, небезпечним у своїй звичності.

— Точно без? — він торкнувся ложкою золотистої поверхні. — Мед заспокоює.

— Я кішка, — повторила я вперто, хоча язик зрадницьки згадав смак меду.

— Кішки теж люблять солодке, — не сперечався він, просто поставив банку на стіл — на відстані моєї руки.

Не наполягав. Пропонував. Це чомусь важило більше, ніж будь-які «треба».

Я помітила дрібницю: він готував спершу для мене, а вже потім для себе.

Та ще й так, ніби давно знав мої звички. Ножем рівно відрізав край скоринки, залишивши м’яку серединку, як роблять для дітей або для тих, кому сьогодні болить.

Мій звір у грудях знову легенько муркнула: сором’язливо, наче боялася, що її почують.

Що за біда? Мені не потрібні були ці нові відчуття. Я їх не просила.

Це як коли двоє відступають на півкроку, аби дати одне одному простір, і раптом помічають, що стоять ближче, ніж було від початку.

Альфа поставив переді мною тарілку й на мить затримав пальці на стільниці, поруч із моїми.

Не торкнувся. Але відчуття було, ніби торкнувся.

Тепло від його шкіри пройшло по мені тонкою хвилею, і мій звір знову глухо відгукнулася — мирно, по-домашньому, як кішка, що нарешті знайшла місце під сонцем.

— Дякую, — я відсунулась рівно настільки, щоб зібрати себе докупи.  Халепа якась. Суцільна халепа.

— Їж, — сказав Северин. — Потім пройдемося по розпорядку. І по правилах.

— Ще якісь правила? У вас їх багато, — спробувала пожартувати, але жарт не вдався.

— Рівно стільки, скільки потрібно.

Я відкусила канапку. Хліб був ще теплий, огірок хрумкий, сир солонуватий, і ця проста їжа раптом видалася найкращою з усього, що траплялось мені останніми місяцями.

І кава — не просто запашна, а правильна якась. Схоже, Северин знався на смакоті.

Поки я жувала, Альфа спокійно дивився. Не вдивлявся, а наче перевіряв: їжа смакує? Руки не тремтять? Дихання вирівнялося?

Він тонко відчував мій настрій і мені це не подобалось.

Не можна ось так одразу зчитувати твої межі, лізти в душу, вираховувати реакції. Навіть якщо ти Альфа.

Особливо якщо ти Альфа.

Альфи — небезпечні.

Я втекла від фіктивного шлюбу з майбутнім Альфою, а влаштувалась на роботу до іншого… С-с-ситуація.

— Мені потрібна надійна няня, якій я можу довірити дітей, а вони не подарунок, — мовив він, прибираючи кришку з меду.

— З особливостями? — згадала я. — Ні? Не дивись на мене так, це було написано в оголошенні.

— Прямо так і було написано?

Я знизала плечима, мовляв, ти не знаєш, що писав в оголошенні?

Северин похитав головою.

— Агентство щось наплутало. Мої діти з характером.

Я вже це помітила.

Як не помітити, коли старший говорить як дорослий, середній дивиться, наче готовий запитати «а як воно працює?», а молодша носить корону з тим самим виразом, з яким інші носять броню.