1.4

Діти залишились у вітальні, а ми перейшли на кухню.

Вона була світла, тепла, з великим столом і полицями, де банки з крупами стояли за висотою, як солдати на шикуванні.

Пахло свіжим хлібом і тим самим ванільним спокоєм, який  я відчула ще надворі.

На холодильнику — магніти: криво вирізаний з фанери ведмідь, листок-осики, букви, з яких хтось складав слова й псував орфографію з дитячою сміливістю.

Я мимоволі усміхнулась, щось у цьому безладі було до болю домашнє.

— Сідай, — Северин кивнув на табурет.

Налив у кружку чорної кави, свіжезвареної, ароматної, такої, що пахла життям.

— Цукру? Меду? Ведмеді поважають солодке.

— Без цукру, — вирвалось із мене. — Я кішка.

— Знаю, — спокійно сказав він і, не питаючи дозволу, почав робити мені канапки.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Звідки?

Він ледь усміхнувся краєчком вуст, вдихнув носом — глибоко, повільно, як звір, що пізнає світ дотиком до повітря.

— Дрібна порода, — відповів коротко.

— З самого ранку компліменти? Та ти мене балуєш, пан Берест, — намагалася я жартувати, але голос зрадницьки знизився.

Северин хмикнув.

— Без пана.

— Домовились, — прикусила язика я.

—  Не ведмедиця, запах інший. Псячого теж немає. Схоже на лисицю, але… ні.

— Ні, не лисиця, — заперечила я, втримуючи погляд на його руках. Великі, теплі, спокійні. Рухались без поспіху, але від кожного руху повітря ніби вібрувало.

— Хода інша, — мовив він, ковзнувши поглядом по мені так, що я відчула, як знову десь під шкірою озивається тремтіння. — Погляд інший. І ти не чіпляєшся за край стільниці, як лиси, коли намагаються тримати себе в руках. Каракал?

Слово легким лезом ковзнуло під ребра.

Я ковтнула гарячої кави; до теплої хвилі в грудях домішався тонкий, крижаний язичок настороженості.

— У тебе добрий нюх, — обережно сказала я.

— У мене добрий досвід, — так само рівно відказав він. — Цей дім тримається на тому, що ми говоримо правду. Не всю і не завжди відразу, але не брешемо.

Він вимовив це просто, без натиску. Але голос мав дивну вагу, глибину, яка торкалася суті.

І я зрозуміла, що він не попереджає. Він… обіцяє.

— Зрозуміло, — видихнула я.

Кава одразу стала надто гіркою. Долоні гріла кружка, та мені зробилося не по собі — не від слів, від того, як вони лягали на шкіру. Наче підбирали ключ.

Северин поклав на дошку свіжий хліб, рухався тихо, великими, точними жестами. Його присутність була густою, як мед: тягнулася між нами невидимою ниткою.

Я спіймала момент, коли він подався вперед за ножем, і наші лікті майже торкнулися.

Повітря стислося, і ми дихнули одночасно.

Дурниця. Але в грудях щось клацнуло в унісон, ніби стародавній механізм, що чекав саме цієї секунди.

— Рідко зустрінеш перевертницю вільну від клану, — мовив він неквапно.

Потилицею мені ковзнув морозець. Тут, перед новим Альфою, без патронажу зграї, я була поза законом. Северин міг навіть прикопати мене під дубом у себе в садочку, і Рада істот навіть не висунула б йому за це звинувачень.

Але… небезпеки від нього я не відчувала.

— Якими шляхами тебе занесло на наші землі, Ліно?

Ось і почалось. Неприємні запитання, яких я сподівалась уникати.

Я підтисла коліна, приховуючи неспокій. Його погляд не тиснув, просто тримав. Наче долоня на спині: стоїш рівніше, дихаєш глибше, і чекає ров’язки.

— Гарна вакансія трапилась, — я знизала плечима. — Не змогла відмовитись.

— Глушина, маєток у лісі та троє бешкетників? — у голосі Альфи ворухнувся короткий, теплий смішок. — У тебе гарне почуття гумору. А все ж?

Я перевела пальці з гарячої кружки на край столу, і смикнулась, коли його великий, теплий палець торкнувся моєї шкіри.

Ніби випадково.

Тоненька іскра ковзнула в зап’ястя, озвалася в шиї, потім у грудях, спинилась десь під ключицею.

Мій звір ледь, зовсім ледь, загуркотів — не від страху, від задоволення. І я знала, що це небезпечно.

Але й відвести руку не змогла. Як загіпнотизована.

— Мені потрібен час, щоб подумати, — сказала я чесно. Голос звучав м’якше, ніж хотілось. — А тут, здається, навіть природа сприятиме.

Він не відвів погляду.

Бурштин у зіницях глибшав, темнів, і я бачила, як у глибині жевріло щось тепле: не вогонь, а жар, який не хотів згасати.

Я відчула, як на Альфі осів мій запах: ледь-ледь, у верхній ноті кави й деревної смоли.

Северин здригнувся — тонко, невловимо, так, що можна було б списати на протяг.