1.3

— Привіт, — повторила я, бо тиша між нами встигла натягнутися, мов тятива.

Щось у ній було: не просто збентеження, а якесь глухе відлуння, яке зачіпало суть під шкірою. Невідоме, але водночас небезпечно знайоме.

Повітря мало смак металу й сосни, і я ледь не втратила ритм дихання, коли Альфа глянув просто в очі.

— Северин Берест, — сказав чоловік. Голос його був низький, оксамитовий, із тим спокоєм, який або заспокоює, або викликає бажання тікати. Коли я чула його надворі, такого ефекту не виникало. — Але тут усі кличуть мене Ведмедем. Ти теж можеш, якщо захочеш.

Його слова не прозвучали як запрошення, радше як констатація неминучого. Від них по шкірі в мене пробігла легка, але виразна хвиля тепла.

— Пан Берест буде цілком добре, — я спробувала вдихнути глибше, та легені не поспішали слухатись.

— Не треба робити з мене пана, — він посміхнувся куточком вуст. — Просто Берест.

Він зробив крок ближче: не агресивно, а природно, як той, хто звик, що простір сам відступає. І враз мій світ звузився до запаху його шкіри: теплий, живий, з ноткою диму.

Я мала б тікати, бо після того нічного клубу ненавиджу бути близько до чоловіків, але зараз… Страху не було.

Бурштин у зіницях Альфи спалахнув, наче відбив промінь ізсередини.

На мить мені здалось, що повітря між нами стало щільним. Якщо простягнути руку, то вийде відчути, як воно тремтіло. Чи це я тремтіла?

— Ліна, — кивнула я, не відводячи погляду. — Просто Ліна.

— Просто — це добре, — його голос знову ковзнув по мені, як тепла хвиля. — Ведмеді зайвого не люблять.

Між нами зависла пауза: тиха, як перший подих перед дощем. Я мала б відступити, але чомусь не змогла. Присутність Альфи була, як гравітація: спокійна, незаперечна.
А десь усередині мене щось стародавнє ворухнулося у відповідь.

З вітальні клацнув вимикач, і отой серйозний хлопчик на дивані — найстарший, за поставою і суворим поглядом — здивовано позирнув на батька, потім на мене.

— Це Ліна, — сказав Северин дітям, відкашлявшись. — Няня на випробувальному терміні. Вона подивиться, чи витримає нас тиждень.

— А якщо ми її не витримаємо? — від дверей спитав той, що шипів «тихо». У нього були неспокійні очі й пальці, які весь час рухались, ніби не могли знайти собі заняття.

— Ти витримаєш, Назаре, — спокійно відповів Ведмідь. І цей спокій мав вагу: не криком, не наказом, а якимось глибинним тиском, від якого повітря в кімнаті йшло хвилями. — Познайомтесь як слід.

Він відступив убік, і я раптом відчула, як його присутність лишила по собі тінь тепла, що не зникала навіть за крок від нього.

«Що це таке? Що відбувається?», — хотілося заволати мені, але я лишень придушила інстинкти, та попливла далі за течією. Ну дуже розумно. Ще б заховала голову в пісок, якби тут був пісок, і я була страусом.

— Остап, — назвався коротко старший. — Мені дев’ять і я не люблю, коли брешуть.

— Я теж, — відповіла я, і його губи ледь пом’якшились.

Я простягла йому руку долонею догори, щоби бачив, що без кігтів і фокусів. Він на мить завагався, потім торкнувся моїх пальців. Долонька була суха, тепла, міцна.

— Назар, — другий підскочив майже впритул. — Мені вісім. Я люблю науку і ще я швидший за всіх.

— Перевіримо, — усміхнулася я.

— Не треба, — суворо промовив Остап, але без злості. — Тато сказав познайомитися, а не змагатися.

— Ну добре, — Назар надув щоки, та очі його вже пускали бісики. Схоже, я йому сподобалась. Або… здалося?

Третя… третя не вийшла. За диваном ворухнулася тінь, плюшевий ведмедик знову вистромив носа, тільки цього разу його тягнули за вухо. На світ визирнули круглі очі з золотими цяточками.

— Стефо, — тихо гукнув Северин. — Не треба соромитись, доню.

Його голос став тепліший, глибший. І від цієї зміни в тембрі мені стало важко ковтнути, наче повітря раптом наситилось чимось живим. Ой лишенько!

Замість відповіді з-за дивана почувся шурхіт, і над спинкою піднялася маленька голова в рожевій короні. Обличчя серйозне, як у судді, що звик виносити вирок цукеркам перед вечерею.

— Я Стефанія. Мені шість. Це Медунчик, мій ведмедик. Він не любить чужих. Медунчик охороняє скарби, — повідомила вона головне в житті. — А ще в мене блискітки на чобітках. Це тато наклеїв.

— І вони прилипли до ґанку, — урочисто додав Назар.

— Тихо, — не втомлювався Остап, але краєчок його губ знову зрадницьки смикнувся.

— Приємно познайомитись, Стефаніє, — я присіла, щоб бути з нею на одному рівні. — В тебе дуже гарна корона. Це щоб не забувати, що ти королева?

Вона на мить задумалася. Потім поважно кивнула:

— І щоб привиди боялися.

— Привиди — це Назар, коли вночі встає до холодильника, під’їдати харчі, — кинув Остап.

— Я не встаю, — образився Назар. — Це неправда.