1.2

— Але…

— Тут діти, і з ножем в мій будинок ви не зайдете.

Я завмерла. Резонно.

Хоч і боляче визнати, але він мав рацію.

Метал під долонею був прохолодний і шорсткий, лезо ще не охололо після дороги, як і я. Над головою дзижчав дрон: коротко, настирливо, немов муха, що б’ється в шибку, перевіряючи межі мого терпіння. Ліс довкола дихав: повільно, густо, як жива істота. Запах смоли, сирої кори, вогкої землі змішався з ароматом кави, що долинав із глибин дому. І ще я відчула щось тепле, домашнє, ванільне, трохи схоже на молоко з медом. Те, що на мою думку завжди було там, де живуть діти.

— Гаразд, — видихнула я, зваживши всі за і проти. — Залишаю.

Повільно присіла, щоб не робити різких рухів, і дістала ніж. Поклала його на лавку під навісом лезом від себе. Клинок зітхнув, торкнувшись дерева, і в тому звуці було щось остаточне, як крапка після довгої втечі.

Я вже відчувала себе оголеною та беззахисною, і навіть встигла пошкодувати, що наважилась на цю авантюру, але…

…помітила поруч ряд взуття: велетенські кросівки сорок п’ятого розміру, старі кеди з облізлими зірками, ще пара — чорні, без малюнків, класичні. А між ними були зовсім крихітні гумові чобітки, на яких із брудом присохли рожеві блискітки. На ґанку, в засохлій калюжці глини, виднівся відбиток маленької п’яти.

— Руки, — спокійно додав голос. — Поверніть долоні.

— Я не злочинниця, — пробурмотіла я, але слухняно підняла руки.

— Це просто перевірка. Якщо вже у вас нема рекомендацій.

Я розчепірила пальці, показала тильну й внутрішню сторони долонь. Камера над дверима тихо клацнула, як серце в момент невідомості. Зелене світло мигнуло — дозвіл.

Двері розчинилися без найменшого скрипу, наче сам дім хотів справити на мене гарне враження. Не певна, чи йому вдалось.

— Можете заходити, Ліно, — сказав той самий голос, і в ньому було щось таке, від чого мені захотілося тримати спину рівно.

Тепло накотило хвилею. Усередині пахло кедром, кавою й ваніллю. На порозі — тонка біла рисочка крейди, ніби захисний знак. Цікаво.

Праворуч від входу стояв вішак, нижче дерев’яний лоток для взуття. Поверх — кілька дитячих велосипедних шоломів, акуратно розставлених за розміром. На стіні миготіла панель розумного дому: пульсуючі піктограми «периметр», «вентиляція», «дитячі кімнати».

Я поставила рюкзак, розшнурувала кросівки. Підлога під ногами була теплою, як долоня. Тепло повільно розкотилося вгору по литках, зупинило тремтіння десь у колінах.

Зліва щось ворухнулося. Тінь ковзнула за диваном, і з-під низу поволі виповз плюшевий ведмедик — носом уперед, наче розвідник. За ним показалась пара очей. Кольору молочного шоколаду, насторожені, але без злості. Вони подивилися на мене, потім на мої ядуче зелені шкарпетки — які я привласнила у подруги — і зникли назад.

Другу пару очей, старшу й уважнішу, я помітила над поручнем сходів. Погляд оцінювальний, як у маленького дослідника, який звик задавати сотню питань за хвилину.

Третій погляд я зловила вже на собі з боку вітальні. Хлопчик років восьми-дев’яти сидів на дивані й не зводив із мене темних, як вугілля, очей. Сидів прямо, п’ятами впираючись у сидіння, готовий у будь-яку секунду схопитися й бігти — або кидатися захищати.

— Яка вона руда, — прошепотів хтось ліворуч. Голос був дзвінкий, дитячий, зі щирим здивуванням.

— Тихо, — одразу зашипів інший, від сходів.

Я ледь усміхнулася краєчком губ. У кожному домі є своя ієрархія, навіть дитяча — молодший завжди порушує тишу, старший грає роль дорослого.

А потім я побачила його.

Він стояв біля каміна, і все довкола наче відступило. Високий. Плечі такі, на яких небо трималося б без додаткових опор. Волосся темне, коротке, злегка розкуйовджене, наче він не визнавав дзеркал. На зап’ясті — годинник, що раз по раз дихав зеленим відблиском.

Очі — темні, з глибоким спалахом бурштину, який розгорався у глибині зіниць, якщо дивитися довше, ніж передбачено нормами етикету.

Руки дужі, міцні, із загрублою шкірою на пальцях. Усе в ньому дихало спокоєм, але під цією зовнішньою рівновагою відчувалася прихована сила: тиха, стримана, як хребет гір, що сплять, але не забувають що вони непохитні.

Одягнений чоловік був просто: світлі джинси, темна футболка. Його постава — упевнена, але без показної зверхності.

І запах…

Від нього пахло лісом після дощу, вогнем, старим деревом і краплиною меду. А ще  чимось, що неможливо було пояснити словами, але організм реагує миттєво.

Альфа.

Я відчула це шкірою, кістками, десь у глибині інстинктів, ще до того, як розум устиг обробити сигнал. Сила, спокій і влада, просто є. Як закон тяжіння.

Моє серце побігло швидше.

От і все. Вітаю, Ліно. Ти хотіла втекти від проблем — натомість забігла прямісінько до Альфи.

Я облизала пересохлі губи й тихо видихнула:

— Привіт.

Ой-ой.