РОЗДІЛ 1

— Ти або будеш корисна для клану, Ліно, або ми тебе відсічемо як непотріб, — слова матері ще й досі крутилися в голові, наче платівка, яку заїло.
Так вона мене і «порадувала», коли поставила перед фактом: шлюб за домовленістю, бо зграї потрібні свіжа кров і зв’язки. А ще гроші, бо мій батько, альфа лисів, знову програвся в карти. У черговий раз, наче це у нього окремий вид спорту.

…і я, звісно, «вдячно» кивнула. Бо що лишається дочці, яку з дитинства виховували як ресурс? Я не принцеса клану — я розмінна монета з хвостом. Любов і довіра в нашій родині: слова з чужих казок. Мене любили доти, доки я слухняно вписувалась у стратегію зграї й не питала, чому моє майбутнє продають за фішки.

Обурення кипіло, але поруч сидів і страх — липкий, чесний. Не страх кари; страх перетворитись на них: холодну, обраховану, «правильну». Я давно навчилась сміятися з болю, але цього разу сміх застряг у горлі кісткою.

Blaze трапився мені випадково.

Хотілось одну ніч тиші від рішень зграї і поглядів, я просто сховалась під неоновим полум’ям. Усередині пахло електрикою, потом, спеційним ромом і звіром. Музика била в груди так, що ребра співали. Чужі очі ковзали по шкірі, як леза. Далі була бійка, яку я не починала, але чомусь закінчила. Різкі запитання служби контролю, блиск мобільних камер — і ти раптом видовисько. Це був той самий ривок адреналіну, після якого «добропорядною» назад уже не повертаються. Blaze інкубів висвітив мене прожектором, і для своїх, і для чужих. Зникнути не вийшло.

Мене принизили, спровокували, добили. Моє «ні» не почули.  Серед інкубів я вперше відчула на повну як це: бути товаром, а не лише розмінною монетою. Порожньою всередині, ніби з тебе ложкою вишкребли.

Після таких «забавок» залишалось два шляхі, обидва без гарного фінала. І тут доля все ж підкинула щілину: мене витягла людина. Так, не перевертень — людина. Представниця тієї породи, через яку ми роками бережемо свою головну таємницю. Вона зупинила знущання, підставила плече, дала мені прихисток й дружбу. Тепер я зрозуміла: ненавидіти всіх чоловіків — надто легко, а от любити себе вже складніше і життєво необхідно.

(Примітка автора: Про дівчину, яка допомогла Ліні та ті події можна прочитати в книгах «Записки журналістки» та «Прайм-тайм для нечисті», безкоштовно.)

Я терла шкіру до червоних плям і все одно не могла змити з себе ту ніч.

Ні про який шлюб вже й чути не хотіла. Думаєте, мене зрозуміли? Та де там!

Матір назвала це «кризою особистості» і запропонувала «лікування»: психлікарня з білими стінами й тихими укольчиками, аби з мене виховали слухняну лисичку. Лиш дрібниця — я не лисиця. Я каракал. Ще одна «похибка» на величному родовому дереві лисів, яке вічно вимагає обрізки.

Шлюб за домовленістю для клану був в пріоритеті: Данило Громченко, майбутній альфа барсів, вигідний союз і «всі будуть задоволені». Усі — окрім мене. Виходило два виходи з кімнати без вікон: наручники на розум або на серце.

І я, дурепа з характером, уперлась у двері, й вирішила шукати третій. Навіть якщо його доведеться видовбати кігтями.

Оголошення я знайшла між смішними мемами й рекламою шампуню: «Потрібна няня для трьох дітей у заміський маєток. Тиша, дисципліна, конфіденційність. Нічні виходи заборонені. Харчування, проживання за рахунок власника. Оплата висока. Випробувальний термін — тиждень. Без питань».

І ще дрібним шрифтом: «Бажано  досвід роботи із «особливими дітьми». Вітається стресостійкість. Алергії на шерсть — не бажані».

Умови мене не налякали — радше зачепили чесністю. Мені якраз потрібні були тиша, замкнута територія й робота, що не залишає вільного часу на паніку. І прихисток без зайвих очей. Ризик?

Та зрозуміло, що їхати у глушину до незнайомця — грати на нервах удачі. Але й каракалом в мішку я теж не хотіла стати.

Я чудово розуміла: куди б не сховалась, лиси та Громченко будуть йти слідом — перевертні завжди знаходять те, що вважають своїм. Данило прийде по свою «угоду» навіть у те місце, де вивертають ніч назовні. Тому краще рухатись, ніж сидіти під дверима з табличкою «заберіть мене».

Є ще одне правило нашого світу, про яке люди не здогадуються: перевертниця поза кланом — поза законом. Без патронату зграї ти нічия. Тобою може скористатися будь-хто сильніший, домовленості не діють, гарантій нуль.

Я не хотіла ставати легкою здобиччю на чужому полі. Тож відповіла на оголошення, агентство мене затвердило. Не гаючи часу я спакувала найбільш потрібне: документи, гроші, ніж, аптечку, одяг і нові межі — ті, що проведу сама.

Ось так я майже двадцять годин провела в дорозі. Автобус виплюнув мене на узбіччя, і змотався, лишивши після себе запах дизеля та віддалене «бувай».

Ліс мовчав вологим диханням, із павутинням роси між гіллям. Пахло сосною, холодною росою і ще чимось… сильним. Чужим. Альфою.

Сподіваюсь, що мій роботодавець виявиться просто пересічним перевертнем, який замовить слово за нову працівницю перед тутешнім альфою, — мені не потрібно більше проблем, ніж уже встигла нагребти на свою голову.

Дорога вела всередину, як нитка у вушко голки. Праворуч — табличка «Приватна територія», нижче дрібні літери: «Після заходу сонця — прохід заборонено». Я усміхнулася. Принаймні чесно.

Мене мали зустріти, виїхати на машині та підвезти до будинку, щоб не заблукала. Так обіцяв представник агентства, якому я телефонувала.