ПРОЛОГ

Правило перше: у цьому домі не кричать — за нас кричать датчики безпеки.

Правило друге: після заходу сонця ніхто не виходить. Окрім нього.

Правило третє… третє знову полетіло шкереберть у той момент, коли двері гримнули, і молода красуня побігла до шлагбаума так, наче за п’яти її біси кусали.

В агентстві його запевняли, що найбільшу стресостійкість мають відьми. Збрехали. Вкотре.

Северин торкнувся панелі — сирена ввічливо стихла. Кухня видихнула теплом. Пахло кавою, ваніллю з дитячого шампуню й смолою від свіжо натертої дерев’яної підлоги. На мармуровому острові — аркуш зі списком правил, поруч був борошняний відбиток маленької долоні. Під ногами муркотів робот-пилосос і чесно намагався проковтнути «сніг» білого розсипу.

— Вилазьте, — сказав він рівно, тону не підвищив. Силу Альфи також не випустив, цього і не знадобилось.

З-під шафи спершу показався носик іграшкового ведмедика. Потім Стефа: шість років, борошно від вій до підборіддя, два русяві хвостики сторчма. Вона пригорнула іграшку так щільно, ніби то було її запасне серце.

— Вона сама пішла, — прошепотіла змовницьки.

— А ви просто підказали їй шлях.

— Ми просто підказали їй шлях, — чемно погодилась і всміхнулася донька. Коли ця дівчинка з очима кольору молочного шоколаду усміхалась, Северин — грізний альфа ведмедів — танув, як морозиво без вафельки.

З-під «пташки» для взуття задкував Назар. Восьмирічний. Худий, як ліщина. На коліні виднівся пластир, на чорній футболці — відбиток борошняної долоні. В руках був моток рибальської ліски, що тяглася до моторчика старого дрона, приклеєного скотчем під рейлінгом. Смарт-розетка, датчик руху, маленький динамік — конструктор-хаос, який дивом працював і коштував Северину ще однієї няні.

Скількох вони вже «вижили» відтоді, як Амалія пішла? Він навіть рахувати не став. Достатньо й того, що скоро його будинок справді почнуть вважати проклятим. І, можливо, ця теорія не зовсім безпідставна.

— Це був експеримент, — серйозно повідомив син, не підводячи очей. — Ми перевіряли евакуаційний сценарій і нервову систему персоналу.

— І пастку, — додала Стефа солодко. — Вона сказала «ой-ой-ой» і побігла курочкою. Тату, уявляєш? А казала, що не вміє бігати.

— Не пастку, — виправив Назар, уже клацаючи в застосунку, щоб усе повернути «як було». — Симуляцію. Наукову.

Потяг до «науки» в нього з’явився ще, коли повзав. Як підріс — від його експериментів усім у домі стало затісно.

Старший не ховався. Стапко сидів на спинці дивана, п’ятами впираючись у шкіру, і жував сірник без сірки — звичка, що тримала язик на гальмах. Йому виповнилось дев’ять. Погляд був рівний, темний, дорослий; праве плече трохи вище — тіло завжди готове прикрити своїх.

Северин одним рухом підчепив миску, висипав рештки борошна у відро, струснув із портьєр білий пил. Будинок відгукнувся на його доторк, ніби впізнав власника: тепла підлога підлаштувалась до комфортної температури, вентиляція перейшла на тихіший режим, світло вбудованих бра притихло до медового.

— Правило перше, — нагадав; голос ліг рівно, як ніж по маслу. — У цьому домі не кричать.

— Ми не кричали, — миттю образилась Стефа. — Це сигналізація.

— Сигналізація — це ми, — буркнув Стапко, спльовуючи сірник у долоню. — Ми її ввімкнули. Забула?

Назар притис плечем планшет до столу, проводячи пальцем по діаграмі децибел. Стефа вже тягнулася до швабри й мало не поїхала — Северин підхопив її за капюшон худі просто в повітрі й поставив рівно. Рука в нього була тепла, надто тепла для людини — якраз для перевертня. Від цього тепла діти стихали швидше, ніж від будь-якого «тихо».

— Прибираємо, — сказав. — Борошно  змити, ліску  згорнути, все в налаштування за замовчуванням. П’ять хвилин. Помірний шум.

У ведмедів слух надто чутливий, вони люблять тишу. Його дітей це, здається, ніколи не обходило.

— Скільки  це «помірний»? — Назар уже відкрив калькулятор.

— Доки я не скажу «досить».

Стапко зістрибнув беззвучно, став між сестрою й дверима: позиція, яку займав рефлекторно. Ледь повів плечем: «я тут». Дивився прямо, без виклику, готовий виконати будь-яке завдання батька.

— Вона брехала, — сказав. — Про ліс. Про «люблю дітей». Про «я ніколи не тікаю».

Назар стис губи, ніби втримав зайве слово. Для нього «брехала» стало коротшою формою «боляче».

Дев’ять — замалий вік, щоб дорослішати, але старшому довелося. Після того як мати їх покинула. Чи то правильніше буде сказати: покинула Северина? Дітей Амалії він не віддасть. Нікому не віддасть.

Скоро безлад був прибраний.

Вбудована плита ожила під подушечками пальців Альфи, кавомашина відгукнулася тихим «дззз», чайник — ледь чутним посвистом. На підставці вже чекали вчорашні млинці: золоті, рівні, його запасний план на випадок драм.

Стіни пахли кедром; у вазі дихали троянди з алеї.

— Сьогодні у нас нове правило, — промовив Альфа, наливаючи молоко, і склянка повільно взялася росою.

— Знову? — Назар уже тягнувся по маркер, аби записати на магнітній дошці.