РОЗДІЛ 8

ЛІНА

Вовчиця.

Що вона тут забула?

Мій звір під шкірою підняв голову, напружився, готуючись до ривка, якого тіло зараз не могло дозволити. Інстинкт рвався вперед, а от сил для цього точно забракне.

— Не спиш, — сказала вона. Голос був м’який, солодкий, як мед із присмаком отрути. — Я відчуваю.

Я повільно відкрила очі.

Карина стояла біля мого ліжка, склавши руки на грудях. Бездоганна до дрібниць: укладка, макіяж, високі підбори. Наче щойно з побачення, або тільки на нього.

— Лікар дозволив? — хрипко спитала я.

Вона посміхнулась, ледь-ледь, куточком губ.

— Я не звикла питати дозволу, — відповіла Карина.

— Що тобі треба?

Жінка нахилила голову вбік, розглядаючи мене, як тріснуту річ на полиці.

— А ти маєш поганий вигляд, — протягнула вовчиця. — Якби мені не було все одно, я б навіть засмутилась.

— Це все? Тоді забирайся.

— Фу, як грубо, — скривилась вона. — Не зовнішності, не манер. Берест має жахливий смак на… тимчасових… нянь.

Я відчула, як у грудях піднімається гаряча хвиля. Лють.

— В мене немає ніякого бажання з тобою говорити. Закрий двері з тієї сторони.

Карина зробила крок до мене. Вона стала настільки близько, що повітря просякло її запахом: різким, домінантним, хижим.

— Останнє, на що я спиратимусь, — прошепотіла вона, — це на твоє бажання.

Її ніс ледь здригнувся.

— Ти смердиш Берестом.

— Що?

Вона повела носом ще раз, демонстративно, шумно.

— Навіть зараз під всіма цими ліками і кров’ю я чую… Альфу. Наче мітку його носиш, або… думаєш, що маєш на нього право.

Її очі блиснули жовтим: різко, хижо, з явним попередженням.

— Не розумію, про що ти.

— Не прикидайся, — відрізала Карина. — Берест не ходок, але йому, як і будь-якому самцю, іноді потрібно нагадувати, де його місце. — Вона схилилась трохи ближче. — Скажи, ти вже встигла залізти до нього в ліжко? Чи ви вирішили обмежитись лісом?

— Я покличу лікаря, якщо ти зараз же не заберешся звідси.

— Поклич, — байдуже знизала плечима вона. — Цікаво буде почути: «Мене лякає жінка, яка знає, як зробити Альфі добре».

Я ковтнула.

— О.

— Ой, ти не знала? — Карина усміхнулась ширше, вона явно отримувала задоволення, принижуючи мене. — Я знаю, куди торкнутись. І як натиснути. Берест у моїх руках — м’який. Податливий. Як глина. Ліпи, що хочеш.

— Якщо ти прийшла хизуватись, то марно. Я просто працюю на нього.

— Тоді чому ти так ним просмерділась? — вовчиця нахилилась, майже торкнувшись мого обличчя. — Можеш не відповідати. Просто затям: не лізь до Альфи.

— Інакше?

— Пошкодуєш.

Карина випрямилась, дивлячись на мене зверху вниз.

— Ти не розумієш, хто я, — сказала холодно. — Але швидко зрозумієш. Я та, хто стане поруч із ним. Та, кого зграя прийме. Та, для кого він створений.

Очі знову блиснули жовтим.

— Я маю стати його Луною, — чітко вимовила жінка. — І я нею стану.

Мені перехопило подих.

— А ти, — Карина знову всміхнулась, — Помилка, яка з’явилась у момент слабкості.

Вона знову нахилилась до мене, ще ближче, настільки, що я відчула її вовчий запах.

— І такі помилки або зникають самі… — Карина затримала погляд на моєму горлі. — …або їм допомагають.

— Це погроза?

— Це турбота, — тихо відповіла Карина. — Я даю тобі шанс піти своїми ногами.

— Яка щедрість.

— Бо якщо ні — наступного разу ти не прокинешся, котику. Я простежу.

Слова ще не встигли осісти, як двері різко відчинились.

— Що тут відбувається? — голос Береста змусив нас здригнутися. Обидвох. Наче Альфа нас застукав за чимось незаконним.

Карина повільно випрямилась, наче й не стояла щойно над моїм ліжком, наче не шепотіла погроз.

— О, Альфа, яка приємна несподіванка, — протягнула вона й розвернулась до нього з усмішкою, від якої зводило зуби. — Я просто навідувалась до сестри і почула, що твоя няня постраждала. Ну як тут не зайти? Ми ж майже… сім’я.

Вовчиця підморгнула. Флірт був настільки відвертий, що від нього мені захотілось відвернутись і виблювати.

Погляд Береста коротко ковзнув по ній, і зупинився на мені. Я не встигла нічого сказати. Навіть поворухнутись.

Потім він знову подивився на Карину.

— Вийди, — сказав Альфа.

Голос він не підвищував, але і без цього одразу стало ясно: це було не прохання.