РОЗДІЛ 7

ЛІНА

Світ навалився на мене одразу. Різномаїттям звуків, запахів, відчуттів.

Тихий писк з однаковими інтервалами, гудіння, рівне й настирливе, ніби хтось постійно нагадував: ти тут, не забувай про це. Десь клацнуло, десь гуркнуло, хтось ходив коридором. Ці кроки не мали до мене жодного стосунку, але я все одно їх чула.

Ліки, щось антисептичне, від чого зводило в носі. Під усім цим був ледь вловимий запах тканини й інших перевертнів, які тут побували.

Відчуття тіла повернулися останніми. Повільно, неохоче. Холод простирадла під спиною. Тиск в плечах, ніби я довго лежала в незручній позі. Слабкість у руках, така, що навіть пальці зараз здавалися зайвими. Груди підіймалися важко, кожен вдих провокував біль під ребрами.

Пам’ять як рядном накрила: мені одразу згадалось все. І що сталось в будинку Береста, і… бабуся Хима.

Сподіватись, що остання мені просто наснилась, не варто було. Занадто реальним відчувалось все, що я почула і побачила, занадто складним для того, аби сприйняти за вигадки мозку.

Я зрозуміла, що знаходжуся в лікарні. Але не поспішала рухатися. Там, де я тільки-но побувала, поспіх був зайвим.

Тому я просто лежала й слухала, як тіло згадує мене.

Коли думки  перестали метушитись в голові, я нарешті відкрила очі.

Стеля була світла, рівна, без тріщин. Лампа — приглушена, не різала зір. Уздовж стін тягнулися тонкі лінії захисних символів. Біля ліжка стояли апарати, під’єднані до мене дротами й магічними нитками, які ледь тремтіли у такт моєму диханню.

— Прокинулась нарешті, спляча красуне?

Чоловік в білому халаті стояв біля столика з ліками, напівобернувшись до мене. Він був кремезним, волосся посріблила сивина, але очі… Очі виявились добрими.

— Якщо що, це був жарт, — додав він спокійно, помітивши, що я мовчу. — Мене звати Мирон Кравець. Я той, хто зараз відповідальний за те, щоб ви не розвалилися на складові.

Я спробувала щось сказати — вийшов лише сухий подих.

Кравець подав мені води, і допоміг напитися. Вона здалась мені солодкою та настільки смачнючою, наче я в житті нічого краще не пила. Я зробила жадібний ковток і закашлялась.

— Не поспішайте, — одразу відреагував лікар. — Горло ще не дуже здатне до життя. І тіло, якщо чесно, теж.

— Ви ще бачили… другого, — сказала я. — Він взагалі без голови тепер.

Кравець гимикнув.

— Жарти — це добре. А як щодо іншого? Як почуваєтесь, Ліно?

— Так, наче мене переїхав сміттєвоз.

— Це минеться.  Ви були без свідомості довше, ніж нам би хотілося, — сказав він, дивлячись не на мене, а на показники. — Але повернулись самі. Це… хороший знак.

А от я не поспішала радіти, бо світ після подорожі міжсвіттям ще здавався мені чужим і… надто гучним. Наче хтось викрутив повзунок реальності набагато вище норми, і тепер усе тиснуло: світло, звуки, навіть власне дихання.

— Це нормально, — сказав Кравець, ніби вгадав мої думки. Він відклав планшет і подивився прямо на мене. — Після того, що з вами сталося, мозок намагається зібрати картинку докупи. Не поспішайте з висновками.

— А з чим поспішати? — хрипко спитала я. — Я жива. Начебто.

— Цілком, — кивнув він. — Хоч і не в тому стані, який мені подобається.

— У мене окрема палата?

— Так. За наказом Альфи.

Спогад про Береста, про те, як він тримав мене на руках, про теплоту його шкіри, запах… викликав у мене дрібне тремтіння. Каракал завуркотіла в грудях, хоч і неохоче, звіру теж добряче дісталось.

— Але тут... все одно якось… гучно, — скривилась я. Чи то світ дійсно тиснув на моє сприйняття, чи то тільки здавалось.

— Багато крові втратили, — пояснив лікар. — І зневоднення. Серйозне. Це дає відчуття шуму в голові, запаморочення і… оту саму «гучність» світу.

Він узяв стілець і сів поруч.

— Зараз задам кілька нудних питань. Відповідайте, як зможете. Якщо не захочете — просто кліпніть. Домовились?

Я кліпнула.

— Біль у грудях? — запитав він.

— Коли дихаю глибше.

— Головний біль?

— Так.

— Нудота?

— Трохи.

— Руки, ноги слухаються?

Я повільно поворухнула пальцями, потім стопами.

— Слухаються. Але неохоче.

— Чудово, — без іронії сказав Кравець. — Значить, нервова система працює. Повільно, але працює.

Він узяв мій зап’ясток. Пальці були теплі, сухі, впевнені. Не відчувалось ні поспіху, ні зайвої обережності. Це був просто перевертень, який робить свою роботу. І, схоже, робить добре.

— Пульс прискорений, — пробурмотів він більше для себе, ніж для мене. — Очікувано.

Потім підніс ліхтарик.

— Подивіться на мене.