РОЗДІЛ 6

Нестабільність була не там, де Дім зазнав руйнувань. І навіть не там, де з Іншого прорвалась Порожнеча.

Береста тягнуло у зал. Що дивно. Але інстинкти Альфи рідко помилялись.

Легкий перекіс простору розумом майже не відчувався, але звір під шкірою настовбурчив шерсть на загривку й завмер, готовий до стрибка.

Навіть кілька хвилин у Серцевині зробили свою справу. Берест видихнув, відчуваючи, як сили повертаються: не повністю, а повільно потроху. Наче з’їв ложку меду з малиною. На язиці лишився солодкий присмак, у грудях приємна важкість. Втома нікуди не поділася, але відступила, причаїлася в тіні, вирішила зачекати на влучний момент, аби накотити з новою силою.

У залі вже працювали.

Двоє воїнів стояли біля входу: мовчазні, зібрані, напоготові діяти за потреби, але без зайвої метушні. Далі Берест побачив двох науковців з Центру. Саме вони керували тутешнім «балом».

Гнат Вудько, вовк, сидів навпочіпки з датчиком у руках, повільно водячи складною рамкою по повітрю. Його рухи були обережні, майже ювелірні. Поруч Рая — ведмедиця з коротко стриженим білявим волоссям — швидко нотувала щось у планшеті, раз по раз стираючи записи й починаючи знову, ніби жоден варіант не здавався їй достатньо точним.

— Альфо, — озвався Вудько, помітивши Береста. — Ми… знайшли не зовсім те, що шукали.

— Або не змогли знайти те, що мало б бути тут одразу, — не відриваючись від екрана, додала Рая. — Нас ніби водить колами.

— Я це вже чув, — сказав Берест. — Активності не було? Нових спроб прориву?

— Ні, — вовк похитав головою. — Але нестабільність є. Вона тут. Просто… ми не можемо вхопити джерело. Наче щось не дає.

Берест пройшов углиб зали.

На перший погляд тут не було нічого дивного. Стіни цілі, стеля трималась, меблі були на місці. Зал виглядав так само, як завжди. Це крило не постраждало, але…

…щось було не так.

Сила Альфи вібрувала в кістках, ведмідь усередині був готовий до бою, а простір здавався надто правильним. Штучним.

Як гниль завернута у гарну обгортку. Наче й красиво, але цукеркою не стало.

— Часом ми фіксуємо перекіс тут, — Рая показала в бік дальньої стіни. — Але він не проявляється надовго. Мов прикритий.

Берест зупинився.

Його погляд ковзнув по кімнаті — повільно, уважно — і зупинився на дивані.

Звичайний. Знайомий. Стояв так, як стояв завжди.

Він пам’ятав, як вони збиралися тут із дітьми, щоб дивитися на гру полум’я в каміні, грати в нарди, сперечатися, хто ходитиме першим. Марта приносила сирні ватрушки й медовий чай, щоб було не лише весело, а й ситно.

Кілька разів Берест засинав на цьому дивані, втомлено розтягнувшись у весь зріст, так що ноги звисали з бильця. І, що дивно, навіть спина після цього не нила.

Гарні були часи.

— Відійдіть, — коротко сказав він.

Воїни послухалися миттєво. Навіть науковці — ті, що заради знань могли лізти в саму Порожнечу, — без суперечок відступили.

Берест поклав долоню на підлогу.

Дім відгукнувся не одразу. Секунду вагався, ніби збирався з думками. Потім простір ледь помітно здригнувся, і джерело стало очевидним.

За диваном.

Він підійшов, нахилився, провів рукою по стіні, і світ під пальцями повівся інакше. Камінь був теплий, як і всюди. А в одному місці… крижаний. Порожній.

— Ось, — сказав він тихо. — Це тут.

Датчики ожили. Показники різко стрибнули. Рамка в руках Вудька перекосилася, мов зламана стрілка компаса.

— Є, — видихнув один із воїнів, стискаючи руків’я зброї.

— Тріснута межа, — кивнув Берест. — Дуже тонка. Прихована.

— Наче її навмисно тут зробили, — підтвердив Вудько. — Залишили як шпаринку. На потім. І прикрили.

— І це вона створює нестабільність захисту, — додала Рая. — Може відкритися будь-якої миті. Тому…

— Беремо показники, — скомандував вовк.

Робота закипіла. Цифри бігали по екранах планшетів, символи змінювалися, датчики ловили залишкові хвилі. Берест не втручався. Прислухався до себе. Щось тут було ще… Щось його не відпускало, не давало розслабитись.

— Тут… — Вудько раптом запнувся. — Альфо… тут є чужа енергія.

Берест повільно обернувся.

— Чия?

— Це не Інший. Не Порожнеча в чистому вигляді, — відповів вовк одразу. — Це слід. Наче хтось відкривав межу з цього боку. А потім закрив. Або… — він знову глянув на дані. — Або його щось зупинило.

Берест уже не слухав далі.

Він відчув це раніше, ніж почув. Нарешті зрозумів.

Тонка нитка. Знайома. Жива.

Ліна.

Її присутність тут була ледь помітною, як відбиток тепла на холодному камені.