РОЗДІЛ 5

Берест стояв серед дерев, прислухаючись до лісу так, як умів лише дводушник зі звіром всередині — не вухами, а всім тілом.

Ліс відповідав.

Без слів.  Рівним диханням, лагідним вітерцем, запахом вологих трав, розтертих ягід і вологої землі. Десь тріснула гілка. Голосно співали птахи, радісно пробували світ на смак після бурі.

Обережно повертались звірі. Берест відчував їх: дрібних, плазучих, швидких і  більших. Ліс знову ставав собою.

Порожнеча відступила. Поки що.

Альфа не обманювався. Це не було завершенням. Ворог став нахабніший, хитріший, і надто добре орієнтувався на його території. У клані була гниль.

Зрадник.

Берест повільно стиснув щелепи. Він знайде його. Бо інакше…

Інакше його діти ніколи тут не будуть у безпеці.

Берест опустив погляд на Стефу.

Ведмежа спало. Втомлено, важко, з тією беззахисною довірою, яка б’є по нутру сильніше за будь-який удар під ребра. Маленькі лапи обвилися навколо його шиї, носик уткнувся в комір куртки. Дихання вирівнялось.

Він обережно підтягнув її вище, підпер долонею спину, інстинктивно закриваючи від усього світу.

— Добре, мала… — прошепотів майже беззвучно. — Повертаємось додому.

Велеслави поруч не було.

Вона втекла. Так, як уміють лише відьми, не залишивши по собі навіть запаху, наче розчинилась у лісі.

Берест зціпив зуби.

Десь глибоко всередині нього ворухнулося роздратування. Навіть жаль. Він міг би зупинити її. Міг притиснути. Міг дізнатись більше, тут і зараз.

Але не став. Бо на його руках спала дитина.

— Ще дістанусь до тебе, — подумки кинув Альфи. — А поки біжи, відьмо. Біжи.

Пріоритети були чітко розставлені. Спочатку діти, навести лад в домі, потім вже притиснути Велеславі хвоста.

В те, що відьмі вдасться добре сховатись від нього, Альфа не вірив. Він завжди знаходив здобич. Питання було лише в часі.

Ліс прийняв його як дорогого гостя: розступався, допомагав, підкладав під ноги м’який мох замість коріння. Але щось усе одно було не так. Берест відчував це під шкірою.

Порожнеча залишала після себе слід. Не яскравий, такий, що одразу помічаєш, а скоріше підступний. Наче гниль, яку одразу не бачиш, але вона повільно псує тканину світу. Кожен прорив робив землю трохи менш живою та трохи більш іншою.

І тільки тепер, коли адреналін почав спадати, тіло Альфи згадало, що воно не зі сталі.

Плечі різко зводило. М’язи тремтіли від тупого болю, ніби він тягнув на собі не одну дитину, а весь клятий світ. Пальці німіли. В голові гуло, як після вибуху.

Берест зробив глибокий вдих, і одразу зупинився.

Світ на мить хитнувся.

Схоже, він вичерпав занадто багато сили за раз.

— Спокійно… — пробурмотів крізь зуби, більше тілу, ніж собі.

Він не був рембо. Ніколи ним не був. Навіть не прикидався.

Сила Альфи не приходить задарма. Вона завжди бере плату, або одразу, або потім і з відсотками. Сьогодні плата прийшла одразу.

У грудях розливалася важка втома, серце билося повільніше, ніж хотілося. В роті пересохло.

Берест зупинився ще раз, притулився плечем до стовбура старого бука. Дерево було тепле, живе. Під корою тік сік. Альфа чув цей рух так само чітко, як власний пульс.

Він прикрив очі на кілька секунд.

Не більше.

Стефа заворушилася, тихо зітхнула уві сні, і цього вистачило, щоб Берест зібрався. Випростався. Переклав її зручніше, підтягнув до грудей.

— Я тут, мала, — тихо. — Ми зі всім впораємось.

Він пішов далі.

Занадто багато справ чекали на вирішення, щоб Альфа так безвідповідально дозволив собі відпочинок. Невчасно.

Десь угорі ледь чутно загудів дрон. Потім ще один. Вони прочісували периметр, слухняно виконуючи його ранкові накази. Берест не підняв голови: він і так знав, де вони. Знав, як працюють патрулі.

Далеко праворуч хруснули гілки, почулись важкі кроки. Вітер приніс запах — військовий загін. Його люди. Вони перевіряли ліс, латали дірки, поки Альфа був тут.

Система працювала.

І це давало йому ще кілька відсотків сили, щоб втриматись від повного виснаження.

Десь на межі свідомості, тонко, майже невагомо, натягнулась інша нитка.

Ліна.

Він відчував її, як тьмяний вогник за товстим склом. Далекий. Ослаблений. Але стабільний.

Берест навіть не зловив себе на глухому роздратуванні через резонанс. Через цю нитку.

Завдяки цьому невчасному непотрібному зв’язку Альфа сьогодні встиг вчасно. Інакше…

Що було б інакше, він навіть думати не хотів.