РОЗДІЛ 4

БЕРЕСТ

Слід був різкий. Рваний. Переляканий.

Маленьке ведмежа бігло, не розуміючи куди. Навіть не до безпеки, а геть від жаху. Від болю. Від себе нової.

Берест опустився на коліно, торкнувся землі долонею, і світ звузився. Запахи вдарили одразу, грубо: прим’ята трава, волога кора, пряне листя, зім’яте поспіхом. І поверх цього головною нотою — кислий присмак страху.

Її страху. Стефи.

Він повільно вдихнув, змушуючи себе не поспішати. Не рватися вперед. Страх дитини — поганий провідник. Його треба читати, а не бездумно гнатися за ним.

Неконтрольована трансформація. Найгірший варіант.

Він рушив без шуму. Швидко, але зібрано. Не біг, радше ковзав між деревами, так, як навчився давно, ще до того, як став Альфою. Тоді, коли був просто юнаком і слухав діда, що знав ліс не просто як територію, а як живу істоту.

Дід учив: ліс не любить поспіху. Він насміхається з тих, хто поспішає, і допомагає тим, хто вміє слухати інстинкти звіра.

Той самий дід, який перейшов межу за два роки до того, як батько Северина вліз у свій невдалий експеримент.

Той, чий дух досі стояв у нього за плечима, коли Альфі доводилося робити вибір між треба і хочу.

Берест відчував його зараз. Не голосом, просто відлунням. Спокоєм, який тримав хребет рівним, коли все всередині рвалося.

Ранок був світлий. Непристойно світлий для того, що відбувалося.

Сонце пробивалося крізь крони, сипало золотом на мох і коріння. Пташки співали так завзято, ніби світ не тріщав ще пів години тому. Ніби Порожнеча не простягала пазурі до його дому. Ніби його донька не тікала зараз у глибинах лісу: маленька, розгублена, з наляканим звіром, яким не вміла керувати.

Цей контраст звичайності на тлі катастрофи просто вбивав.

Ліс виглядав живим. Спокійним. Майже добрим. Але Берест знав: це поверхня.

Тут, під сонячними плямами, напруга висіла, як натягнута струна. Повітря було трохи густішим, ніж мало б. Тіні лежали неправильно, надто різко, надто кутасто.

Порожнеча залишила слід. Як і його донька.

Сліди Стефи тікали зигзагами між корінням. Вона спотикалася. Падала. Підіймалася знову. Здерта кора,  кущ, проламаний маленьким, але важким тілом.

Берест стиснув щелепи.

Він досі пам’ятав її зовсім маленькою. Без корони, потягу до гламуру, стримінгів, і цієї нестримної тяги до рожевого, яка з’явилась значно пізніше.

Пам’ятав як вона вперше вперлася лобом йому в груди, коли злякалася грому. Не плакала — ні. Просто стояла, втиснувшись у нього всім тілом, маленька, тепла, довірлива, ніби він був єдиною опорою, за яку можна вчепитися, коли небо тріскається білими стрілами.

Пам’ятав, як сердилася, коли він не дозволяв лізти в ліс самій. Як надувала губи, як кидала ті свої «я вже велика», і як за п’ять хвилин забувала про образу, якщо він починав розповідати чергову байку.

Вона слухала його завжди однаково: трохи нахиливши голову, зосереджено, серйозно, ніби світ і справді ставав зрозумілішим, коли тато поруч. Ніби всі небезпеки можна було скласти в слова й розкласти по поличках.

Улюблена дитина.

Не тому, що молодша. Не тому, що тендітніша.

А тому, що її серце завжди було більшим за її тіло. Занадто відкритим. Занадто сміливим. Таким, яке боляче б’ється об реальність, якщо його не прикрити.

Северин хотів захистити це серце від усього світу. Від монстрів. Від Порожнечі. Від помилок. Від страхів, до яких дитина ще не готова.

Він мусив це зробити.

Це був не вибір. Це був батьківський обов’язок.

Не захистив.

Ні від Порожнечі, що насмілилася простягнути лапи до його дому. Ні від трансформації, яка прийшла занадто рано, занадто різко, занадто жорстоко.

Він мав бути поруч.

Мав тримати доньку за руку, коли звір у ній вперше ворухнувся. Мав покликати його правильно — голосом, силою, присутністю. Мав зробити це спокійно, контрольовано, так, як роблять усі нормальні батьки в нормальному світі.

Не допустити цього ривка. Цього вибуху страху. Цієї втечі від себе.

Знищити ризик скалічитись ще на старті. Зробити все правильно.

Не зробив.

Ця думка била прицільно, як важкий камінь у груди. Тиснула. Невідворотно. Альфа ніс її разом зі слідом, разом із запахом страху, разом із кожним зламаним пагінцем, кожною подряпиною на корі, залишеною маленькими лапами.

Берест повільно видихнув, через зуби.

Провина — поганий супутник у лісі. Вона притуплює нюх і тягне назад. Але відпустити її він не мав права.

Бо десь попереду була його донька.

Перелякана. Самотня.

І поки вона була жива — у нього ще був шанс все виправити.

Альфа різко зупинився. Далі ліс відчувався інакше, чужорідним…