РОЗДІЛ 3

Світ повільно збирався докупи.

Земля піді мною ще тремтіла, повітря було важким і густим, насиченим запахами, які не мали нічого спільного зі спокоєм: чужа кров, випалений простір, холодний присмак Порожнечі.

І він.

Запах Альфи, який перекривав для мене всі інші.

Теплий. Глибокий. Живий.

Знайомий до болю, хоча я ніколи не вчилася його впізнавати.

Я підвела голову — повільно, ніби боялася, що якщо зроблю це різкіше, світ знову розсиплеться. Наші погляди знову зійшлися.

Він стояв за кілька кроків. Великий. Темний. Ще у бойовій трансформації. М’язи напружені, шерсть скуйовджена, сила все ще клубочилася навколо нього, як гаряче марево. Очі світилися — не люттю, ні. В них був контроль. Перевірка. Усвідомлення наслідків.

І щось ще. Глибше. Те, що відгукнулося в моїх грудях тихим, болючим теплом, але не мало назви.

Альфа побачив кров.

Я зрозуміла це не тому, що він завмер чи нахилився, а по запаху. Він змінився миттєво — різко, як у звіра, що виявив пораненого зі своєї зграї. Тепло змішалося з глухою тривогою, зосередженою, небезпечною.

Я спробувала підвестися. Лапи не послухались.

Тіло нагадало про себе тупим, важким болем під ребрами, і я тихо фиркнула — не від болю, від злості. На себе. Знову слабка. Знову не встигла. Знову… програла.

Він був поруч миттєво.

Настільки швидко, що я навіть не встигла відстежити рух. Масивний, теплий, майже заслін між мною й рештою світу. Його морда схилилася нижче, і він вдихнув мій запах — глибоко, уважно, ніби перевіряв рани.

Я не відсахнулася. Не злякалася.

Хоч Альфа виглядав не просто звіром,  радше бойовою машиною, здатною стерти все на своєму шляху. Його сила відчувалася гірким присмаком на язиці, легким печінням в очах, шерсть на моїй каракаловій подобі стала дибки… але ця сила не тиснула на мене.

Навпаки.

Хотілося бути ближче. Сховатися в ній, вкритися і заснути.

Від Альфи тягнуло безпекою такою глибокою й безумовною, що тіло прийняло це раніше за розум.

Моя каракал потягнулася вперед і вперлася лобом у його лапу.

Хутро було грубе, тепле, пахло димом, лісом і домом. Я видихнула — довго, тремтливо — і напруга, яка тримала мене від самого першого крику, нарешті дала тріщину.

Він торкнувся мене носом.

Холодним.

Це був короткий контакт, ледь відчутний. Для звіра таких габаритів навіть несміливий.

Я відповіла тихим, низьким звуком у грудях.

Муркотіння.

Сором який.

Хотілося закотити очі, якби в цій подобі я могла це зробити гідно. Моє тіло явно жило власним життям, і бажання в нього були… дивні. Надто щирі. Надто спрямовані.

Особливо до бойового ведмедя.

Краще було не ризикувати.

Облизувати Альфу на очах у його дітей, одразу після бою, серед уламків і запаху крові, ще й у стані, коли я ледве тримаюся, — точно не найкраща ідея мого життя.

Тож…

Світ зсунувся.

Тіло потягнуло, кістки відгукнулися знайомим, болючим теплом. Хутро сховалося під шкіру, лапи стали руками, дихання збилося: коротко, різко.

Альфа підхопив мене миттєво.

Я навіть не помітила, коли Берест сам обернувся. Це сталося між вдихом і видихом. Його руки — великі, гарячі — зімкнулися навколо мене обережно, але впевнено, притиснули до грудей.

Я відчула шкіру. Тепло. Його важке, рівне дихання.

Ми обоє були оголені, але в цій близькості не було ані сорому, ані думок про це. Лише необхідність. Потреба бути ближче. Переконатися, що інший — тут. Живий.

Я притиснулася сильніше.

І на якусь крихітну мить реальність відступила. Не зникла, ні. Просто перестала тиснути з усіх боків та шкіритися.

В його руках було тепло й надійно. Його груди підіймалися рівно, важко, і цей ритм поволі підхоплював мій — збитий, рваний, зболений, але ще живий.

Мені хотілося просто дихати так само. Разом із ним.

Запах Альфи огортав, як затишна ковдра. Я вловила себе на думці, що якби зараз дозволила собі ще трохи… ще один подих… могла б просто розчинитися в цьому відчутті. Перестати триматися. Перестати бути сильною. Перестати ховатися від світу у зручній мушлі.

Моє тіло відгукувалося раніше за свідомість. Шкіра всотувала його тепло. Серце тягнулося до цього центру сили, як до єдиного стабільного пункту в світі, що тріщав по швах.

Це було неправильно.

І водночас — необхідно. Як кисень.

Я жадібно ковтнула повітря, і світ одразу нагадав про себе: гостро, боляче, безжально. Під ребрами сіпнулося. В очах потемніло на мить, і я мимоволі вчепилася пальцями в його плече, шукаючи опори.