2.4

Я вперлася задніми лапами в землю, посковзнулась, майже втратила рівновагу, але не відпустила. Зуби рвали не м’яз — тканину, що не мала правильної структури, ніби була складена не з плоті, а з чогось іншого, паскудного, неправильного, зламаного, гидкого.

Монстр сіпнувся, і мене рвонуло разом із ним. Світ хитнувся.

Запах Порожнечі вдарив у ніс, мене пробрало порожнім холодом, як від відкритої ями без дна. Живіт від цього скрутило, але щелепи тільки сильніше стиснулися.

Я не бачила його всього. Не могла. Бачила лише те, що мало значення: лінію шиї, де щось неправильно пульсувало; тіні, що сипалися з тріщин у його тілі; і власні зуби, які вже були там, де треба.

Тримати. Не відпускати. Ще трохи.

Кров капала на траву. Мені було байдуже — чия. Головне, не дати цьому вирватися.

Навіть якщо я залишуся тут разом із ним.

Я тримала. Скільки могла. Час розсипався, рахувати було нічим. Лише тиск у щелепах, слизьке тепло крові й важкий, ривковий подих, що зривався в хрип.

Монстр сіпнувся ще раз. Цього разу — сильніше. Спробував звільнитися.

Мене повело вбік. Лапи поїхали по землі, кігті ні за що не вчепилися. Біль під ребрами спалахнув знову: гострий, сліпий, такий, від якого темніє в очах.

Я зрозуміла. Просто раптом стало ясно: не витягну.

Не тому, що слабка, чи боюся.

А тому, що він більший. Важчий. Неправильний. І кров з мене йде швидше, ніж я встигаю думати.

Щелепи тремтіли від напруги. Зуби ледь не випустили здобич, і в цю мить я вперше відчула справжній відчай.

Стефа десь там. Діти за спиною. А я — тут. І якщо здамся, він піде далі.

Я спробувала зібратися, вкласти в цей укус усе, що ще лишилося. Але тіло вже брало своє. Важкість повзла в лапи, у груди, в голову.

І тоді щось змінилося. Земля під нами здригнулася: глухо, глибоко, так, що відгук пішов у кістки.

Монстр завмер.

Запах ударив миттєво — знайомий до болю. Сильний. Живий. Справжній. Він перекрив гниль Порожнечі, розчавив її, як мурашку під лапою.

Альфа.

Я не встигла повернути голову.

Удар прийшов з боку — страшний, точний, без жодного зайвого руху. Тіло монстра зірвало з місця, вирвало з моїх щелеп, і нас розкинуло в різні боки.

Я покотилася по землі, задихаючись, уже не тримаючи, а просто існуючи.

Монстром зайнявся ведмідь.

Я побачила його вже з землі, крізь тремтіння зору: масивна темна постать, що рухалася не як звір, як стихія. Кігті врізалися в землю, шерсть настовбурчилась, і від нього йшов такий тиск, що навіть повітря між нами ніби мало вагу.

Альфа у бойовій трансформації не витрачав час на ревіння.  Він бив.

І кожен його удар був вироком.

Я лежала, хапаючи повітря, та вперше за весь цей час дозволила собі відступити, бо Северин Берест вже був тут. Він. Був. Тут.

Я встигла лише перевернутися на бік і вдихнути повітря, яке різало груди, як скло. Коли почалася не бійка. Справжнє шаленство.

Схоже, Альфа знищував ворогів так само легко, як лузають насіння.

Кожен удар був таким, що земля підо мною здригалася. Погану копію зірвало з місця, мов ляльку, і вбило об стовбур дерева. Кора розлетілася трісками, тінь сповзла з тіла монстра, як облуплена шкіра. Схожість з Альфою зникла, тепер я побачила покруча таким, яким він був насправді: гидким та потворним.

Істота навіть не встигла зрушити з місця.

Альфа схопив її за голову — однією лапою — і вдарив об землю так, що простір під ними луснув. Не метафорично. Я бачила, як по траві побігли дрібні тріщини, соти захисту засвітилися, але не встигли скластися в латку.

— Ні, — хрипко вирвалося в мене.

Тіні, які вискочили з Порожнечі, кинулися всі разом на Альфу. З різних боків. Як зграя, що вирішила — або зараз, або ніколи.

Це була погана ідея.

Альфа розвернувся різко, важко, і його лапа пройшла крізь них. Одну тінь розірвало навпіл. Іншу просто змело, розмазало по землі темною плямою, що ще сіпалася, перш ніж зникнути.

Сила Альфи не знала кордонів та милосердя. Берест не рухався швидко, він рухався невідворотно. Нічого зайвого, ніяких сумнівів. Лише сила, зібрана і випущена туди, де болітиме найбільше.

Один монстр спробував обійти його з флангу, ковзнув в тінях, витягнув кігті. Альфа навіть не обернувся, відмахнувся, як від комахи. Інший вдарився об кам’яну стіну Дому, і від неї відвалився ще один шматок. Монстр просто зник, залишивши по собі лише чорний слід, що швидко вбирався в землю.

Я лежала і дивилася, не кліпаючи. Страху не було. Було захоплення. Грубе, первісне, аж до тремтіння в животі.

Бо це був не захист. Це була помста. Чиста, концентрована, п’янка.

За дім. За дітей. За…

Земля під не Берестом остаточно провалилася, і я побачила пролом — живий, пульсуючий, чорний. Порожнеча розкривала пащу, тягнула монстра вниз, нетерпляче, жадібно.