2.3

… раптом завмерло.

Ненадовго. Але завмерло.

Під моїми долонями напруга в тілі Стефи ніби трохи спала. Дихання стало рівнішим. Не спокійним — ні, — але вже не рваним, не панічним.

— Вона… — Назар затнувся. — Вона ніби…

— Чує її, — тихо сказав Остап. — Неймовірно…

Я відчула це теж. Ніби між мною й цим маленьким, зламаним від страху тілом натягнулася тонка нитка. Тепла. Жива.

Ведмежа тихо форкнуло. Ніс торкнувся моєї долоні. Лапи трохи розслабилися, кігті вже не дряпали землю.

— Все добре, — прошепотіла я знову, сама не знаючи, кому більше це кажу. — Я тут. Ти не одна.

І в ту ж мить щось різко затріщало. В лісі.

Нитка між нами сіпнулася,  не обірвалася, але натягнулась так, що стало боляче. Під моїми долонями тіло Стефи знову напружилося, дрібно, судомно. Дихання збилося.

Ведмежа різко повернуло голову на звук. Ніс їй здригнувся. Вуха затремтіли насторожено і дрібно.

— Що з нею?.. — прошепотів Назар.

Я теж це відчула. Запах.

Холодний. Вологий. Чужий. Ніби в повітря вилили щось гниле.

З боку лісу простір потемнів. Повітря там стало густішим і звідти потягнуло знайомим холодом.

Порожнеча.

— Треба забиратись звідси, — сказала я. — Остап, Назар, йдіть до машини. Я візьму Стефу на руки, і…

Ведмежа пискнуло — тонко, пронизливо — і рвонуло вбік лісу, оминаючи загорожу з коріння. Туди, де тіні були густіші. Де повітря пахло новим розривом і холодною, відкритою пащею Порожнечі.

— Назад! — крикнув Остап.  — Стефо, стій! Назад!

Вона не почула.

Назар застиг, ніби його прибили до землі.

Я кинулась слідом, і саме в цю мить від будинку з сухим тріском відвалився шматок стіни. Камінь упав і розсипався пилом, а з темного розлому вийшов він.

Не Берест.

Його силует був надто знайомий. Хода. Плечі. Все як у Альфи. Навіть рух голови. Але тіні за його спиною розповзалися садом, як отруйні змії, а простір навколо нього тремтів, ніби не витримував самої присутності.

І я відчула: у Домі була ще одна тріщина. Не та, що латалась сотами. Глибша. Голодніша. Звідти сюди лізла всяка погань.

На нюх — гниль і падаль.

— Дитина, — сказав не Берест, помітивши Стефу. Голос був спокійний. Надто спокійний. — Йди до мене.

Ведмежа пискнуло й побігло швидше.

Монстр кинувся їй напереріз.

Але сили були нерівними. Катастрофічно.

Стефа бігла прямо в пазурі того, хто носив обличчя її батька.

— Стефа! — закричали брати одночасно. — Обережно!

У мене не було часу думати.

Страх ударив у груди так, що вибив повітря з легень.

Світ зсунувся.

Кістки клацнули, але болю не було, тільки швидкість. Тіло стало легшим, нижчим, пружним. Хутро прокотилося хвилею. Зір різко загострився, а запахи вибухнули шарами: страх Стефи, холод тріщин, гниль Порожнечі.

Я трансформувалась на ходу, вистрибнувши з одягу, що ще падав на землю, аби залишитись там незграбною купою.

Каракал не бігає — він летить. Гнучко, швидко, безшумно.

Саме тому я встигла між монстром і Стефою за мить до їх зіткнення.

Стрибок: довгий, чистий, правильний. Удар лапами в груди істоти, що носила обличчя Альфи.

Ми звалилися вбік, перекрутившись у повітрі. Його тіло було важчим, ніж мало бути. Неправильним. Воно не пахло Берестом  лише чимось гнилим, неживим, зламаним.

Я вчепилася зубами йому в плече.

Він закричав. Не по-людськи.

З його спини хлинули тіні, мов брудна вода з розбитого відра. Контури пливли, обличчя текло, і на мить крізь нього проступила справжня форма: щось довге, кістляве, червоне, створене з джгутів матерії, а не з плоті.

Удар прийшов миттєво.

Його лапа — вже не рука — вдарила мене в бік. Пальці ковзнули під ребра, і на їхніх кінцях виросли кігті. Біль прошив тіло гарячою лінією, вибив подих, змусив мене захрипіти, але я не відпустила. Не розтиснула щелепи.

Світ на мить згорнувся в темну пляму, ніби мене штовхнули під воду. А потім я побачила, як ведмежа вже зникало між деревами.

Куди бігла Стефа? Від небезпеки, чи просто в її ненажерливу пащу?

Я не могла відпустити монстра. Не могла підвести дітей.

Навіть якщо це коштуватиме мені життя.

Запах крові вдарив в ніс раніше, ніж я усвідомила, що вона моя. Лапи стали слизькими. Важкими.  Зір повертався уривками. Не картинкою — спалахами.

Плече. Щось неправильне. Не він. Не Берест. Занадто холодне. Занадто чуже.