2.2

Раптом Стефа смикнулася в моїх руках так різко, що я не встигла навіть злякатися — тільки відчула, як щось тепле, живе, виривається з дитячого тіла, ламаючи форму, як шкаралупу.

— Що з нею?.. — злякано видихнув Назар.

— Стефа? — я нахилилася ближче, майже торкнулася її голови чолом. — Ти мене чуєш?

Вона не відповіла.

Її тіло вигнулося дугою, спина напружилася так, що я відчула це крізь увесь одяг, що був на ній. Маленьке, легке тіло раптом стало важким, наче всередині нього прокинулося щось інше. Пальці судомно стиснули мою футболку — не боляче, але відчайдушно. Ніби Стефа боялася впасти кудись дуже глибоко й трималася за єдине, що ще було реальним.

— Схоже, вона трансформується, — сказав Остап.

Крик застряг у Стефіному горлі й вийшов уже іншим звуком: хрипким, коротким, тваринним. Від нього мороз пішов по шкірі, а в грудях щось стиснулося так, ніби я вдихнула надто холодне повітря.

— Якось… неправильно, — пробурмотів Назар, не зводячи з неї очей. — Занадто швидко.

Повітря навколо Стефи на мить спалахнуло, ніби хтось клацнув вимикачем. Її маленьке тіло судомно вигнулося. Одяг розійшовся по швах, тканина тріснула з сухим, різким звуком. Навіть куртка Назара, накинута їй на плечі, не витримала — лопнула на плечі, наче була паперовою.

Пальці скрутилися, нігті потемніли й витягнулися. Вага різко змінилася, потягнула вниз. Я не втримала й мусила обережно опустити її на землю: повільно, намагаючись не зробити різкого руху, хоча руки тремтіли.

За кілька подихів замість дівчинки на траві було ведмежа.

Незграбне. Темне. З надто великими лапами, які ще не знали, куди себе подіти, й очима, повними чистого, беззахисного жаху.

— Стефа… — я видихнула її ім’я, але вона, здається, вже не усвідомлювала себе.

Я знала, що так не має бути.

Перша трансформація ніколи не відбувається отак. Не рве тіло навпіл. Не ламає форму силоміць. Вона має приходити повільно, під наглядом, у безпечному колі, коли дитина готова. Коли друга сутність не виривається, а виходить  обережно, крок за кроком. Тоді боляче, так. Але безпечно. Тіло встигає підлаштуватися. Психіка прийняти зміни.

А це…

Це було інакше.

Страх штовхнув звіра назовні, як вибух. Без належної підготовки. Ніби хтось зсередини смикнув важіль, і на цьому не зупинився.

— Вона це не контролює, — тихо сказав Остап. — Це… дуже погано.

Ведмежа на землі сіпнулося. Маленьке тіло напружилося, лапи безладно дряпнули траву, залишаючи темні борозни. Вона скиглила: тонко, розгублено, не розуміючи, де вона і що з нею сталося.

— Їй боляче? — прошепотів Назар.

Я не відповіла одразу. Бо не знала, як сказати правду, не зламавши їх остаточно.

— Їй… страшно, — видихнула я нарешті й опустилася поруч, обережно, повільно, щоб не налякати ще більше. — І тілу теж. Воно не встигло підлаштуватися.

Серце калатало так голосно, що мені здавалося  його чує весь світ. Я дивилася на це ведмежа: надто маленьке для такої сили, надто крихке для цього світу. І розуміла, якщо зараз нічого не зробити…

Наслідки можуть бути не просто болісними.

Вони можуть бути незворотними.

— Ліно… — Остап ковтнув. — Тато завжди казав, що першу трансформацію не можна… отак. Її має покликати Альфа.

Я кивнула.

— Він уже пробував, — додав хлопчик глухо. — Кілька разів. Але Стефа не була готова. Нічого не виходило.

Ведмежа знову сіпнулося, тонко пискнуло — звук різонув по нервах.

— Вона повернеться назад? — Назар уже не стримував сліз. — Стефа… вона ж… Вона ж не залишиться звіром назавжди?

Я подивилася на нього, і вперше за весь цей ранок мені не вистачило слів.

— Нам потрібен батько, — сказав Остап.

І це було правдою. Єдиною.

— Я знаю.

І це було найстрашніше.

Бо Альфи тут не було. А я не знала, як зупинити трансформацію його доньки. І не знала, як провести її через це — так, щоб вона не зламалася.

Ні тілом.

Ні всередині.

Я не думала. І це, мабуть, було єдине, що мене врятувало.

Ведмежа знову сіпнулося, лапи безладно дряпнули землю, і тонке скиглення раптом перейшло у різкий, захлинаючий звук. Наче їй не вистачало повітря. Або місця всередині власного тіла.

— Стефо… — прошепотіла я, сама не помітивши, як простягнула до неї руки.

Остап різко вдихнув.

— Ліно, не чіпай… — почав він, але я вже не слухала.

Я сіла поруч просто на холодну землю й обережно, дуже повільно, поклала долоні на боки ведмежати. Не стримувала. Просто доторкнулася, так, як торкаються, коли бояться зробити боляче.

Її тіло було гарячим. Надто гарячим. Під долонями все тремтіло: м’язи, шкіра, щось глибше. Ніби всередині неї билися дві різні істоти й ніяк не могли домовитися, хто з них тут головний.