РОЗДІЛ 2

ЛІНА

Порожній відсахнувся.

Це було… неправильно.

Не те щоб я хотіла померти — навіть не героїчно, а радше жалюгідно, — але те, що монстр раптом припинив атаку, не заспокоювало. Навпаки. Лякало значно більше.

Я не знала, що саме змінилося в його погляді, та холод пробіг хребтом миттєво. Ніби він уперше побачив у мені щось, чого не очікував. І це «щось» йому не сподобалось.

— Ліно… — тихо озвався Остап. — Що він робить?

Я не відповіла.

Не могла відвести очей від Порожнього.

Він більше не тиснув. Не намагався мене зламати. Просто стояв і дивився: уважно, зосереджено, ніби перевіряв якусь, відому тільки йому, гіпотезу.

Потім знову повільно потягнувся вперед.

Його палець завис у повітрі, за кілька сантиметрів від того самого місця. Я затамувала подих.

І… він не торкнувся.

Порожній опустив руку.

Сад завмер. Листя не шелестіло, навіть повітря ніби перестало рухатись.

Він зробив ще крок назад. Відступаючи.

Я не розуміла, що відбувається. Чому він не нападає. Чому дивиться так… уважно. Так, ніби бачить мене вперше, і це відкриття йому не до смаку.

— Ти його відганяєш, як тато? — раптом запитала Стефа.

Вона й досі міцно тримала мене за руку.

— Як тато? — голос мене не слухався, зірвався на хрип, але я змусила себе говорити.

— Силою любові, — серйозно пояснив Назар.

І тільки тепер, крізь шум у голові, я згадала слова Марти. Видра ж розповідала мені про захист від цих істот. Про те, що їх не завжди зупиняє сила. Іноді — міцний зв’язок.

Захист, який я навіть не намагалася використати.

Дурепа.

Ще мить Порожній стояв нерухомо, а потім розвернувся — всім тілом одразу — ніби напрямки в цьому світі були для нього просто умовністю. І пішов.

— Куди це він? — насторожено запитав Остап.

— Хоч куди, аби подалі, — видихнула я.

— Ось так просто? — не повірив Назар.

Його мозок відчайдушно шукав логіку. Я б із радістю поділилася, але цього ранку логіка взагалі не пробігала.

— Ти хотів, щоб він нас убив? — Стефа дрібно тремтіла. Її обличчя було блідим, аж неприродним, і червоні щоки на цьому тлі світилися, як маки на снігу.

— Та ні, але…

— Дивіться! — Остап різко тицьнув пальцем.

— Він… щезає? — не повірив Назар.

Я теж не повірила.

Порожній справді танув. Не зникав, розпливався, як ранкова димка під сонцем. Контури тремтіли, ніби хтось стирав його з реальності гумкою.

З мене вирвався стогін полегшення. Ноги стали дивно м’якими — такими, що ось-ось зрадять.

— От і добре, — пробурмотіла я. — А тепер…

Я не встигла договорити. Бо там, де він щойно стояв, щось лишилось.

Чорна тріщина розповзлася по повітрю, як розірвана тканина. З неї повільно, мов густий дим, почали витікати тіні.

І полегшення миттєво померло.

Чудово. Ще вчора я боялася підписати контракт.

Сьогодні, щоб нас не з’їли тіні.

***

БЕРЕСТ

Машина летіла лісовою дорогою так, що підвіски вили від напруги. Берест тримав кермо однією рукою, другою — перевіряв дані, але вже не слухав відповіді. Слова техніків ковзали повз свідомість.

Він і так знав: не встигає.

Ліс попереду був надто тихий.

Берест різко загальмував.

Дверцята ще не встигли повністю відчинитися, а він уже був на ногах. Залишив машину посеред дороги. Далі швидше пішки. Через хащі. Напролом.

Ведмідь рвонув усередині, нетерпляче, люто.

Тут. Ближче. Скоріше.

Берест біг.

Гілки били по обличчю, чіпляли одяг, але він їх не помічав. Дихання було рівним, економним. Тіло працювало, як добре налаштований механізм.

І тоді Альфа врізався у щось невидиме.

Не стіну, радше в’язку, пружну межу, наче пробіг крізь товсту гуму. Простір навколо на мить стиснувся, опір пройшов по шкірі, по м’язах, по кістках, і відпустив.

Берест різко вдихнув.

Ліс по той бік був іншим.

Тривожнішим. Густішим. Повітря тут пахло не хвоєю й землею, а холодом і порожнечею, як після грози, що так і не вдарила. Звуки стали глухішими, тіні  надто довгими, а тиша — живою.

І тоді задзвенів дзвін.

Він почув його не вухами — нутром.

Глухий, низький сигнал, такий, що віддавався в кістках і вивертав інстинкти навиворіт. Його не було чути повсюди як звук, але кожен звір у поселенні знав: це він. Центрова сигналізація. Енергетичний імпульс, вшитий у захист. Те, що не можна проігнорувати.