1.2

БЕРЕСТ

Берест швидко йшов коридором лікарні. Не біг, хоча хотілось — Ведмідь нетерпляче штовхав всередині, — а йшов. Темп був на межі: зустрічні ще не озиралися, але вже інстинктивно поступалися дорогою.

Запах антисептика різав ніс.

Попереду хтось викотив каталку — Северин різко змістився ліворуч, не зупиняючись, не вибачаючись. Просто обійшов. Поспішав.

Дивна тривога тиснула під ребрами. Ніби хтось повільно закручував гайку.

Він активував зв’язок, не сповільнюючи крок.

— Центр, — сказав коротко. — Хто чергує?

— Лада, — відповіли одразу. — Слухаю, Альфа.

Добре. Лада не плутала інформацію і не панікувала, була уважною до деталей.

— Надай мені поточні дані з мого сектору.

Кілька секунд — тільки шум каналу і його кроки.

— За останні сорок хвилин, як я заступила на зміну, жодних змін. Все спокійно.

Спокійно.

А от Бересту спокійно не було.

— Дай мені телеметрію з дому, — сказав він. — Повну.

— Уже передаю. Але… Берест, у нас усе чисто. Жодної тривоги. Контур стабільний.

Северин саме повернув за ріг і різко ухилився від санітара з візком.

— Мене не цікавить  твоє «чисто», — відрізав він. — Працюй.

Пауза. Коротке клацання в каналі.

— Дані йдуть, — сухо сказала Лада. — Захист активний. Тріщини по периметру — в межах допустимого, як завжди. Спроб проривів не зафіксовано. Внутрішній тиск нормальний. Системи дому відповідають…

Вона зробила паузу.

— …із затримкою.

Берест уже спускався сходами, перестрибуючи через одну.

— Якою? — уточнив він.

— Плаває. Від пів секунди до двох. Наче сигнал проходить крізь густе середовище.

— Прийняв.

— Дані вже у тебе, Альфа.

Він глянув на показники, не зупиняючись. Усе виглядало правильно. Занадто правильно.

Берест обірвав зв’язок і одразу набрав Остапа.

Гудок.

Другий.

Третій.

Син не відповів.

Він набрав Назара, і тільки на третьому довгому гудку згадав власне правило: після вечері жодних телефонів. Безпека. Менше дурниць. Краще сплять. Ніякого інтернету.

Остап збирав телефони й замикав їх у сейфі в загальній залі. Старший мав доступ до порожнього сейфу. Коли щось усередині — відкрити міг лише Альфа, за відбитком пальця.

Дім стежив не тільки за захистом. Він стежив за порядком.

Зазвичай Берест встигав на сніданок і віддавав телефони дітям. Він поважав дисципліну, але перетворювати дитинство ведмежат на армійський порядок звички не мав.

Сьогодні на сніданок він не встиг.

— Чорт, — видихнув крізь зуби.

Він опустив руку з телефоном і відновив зв’язок.

— Берест? — озвалась Лада. — У тебе все нормально?

Нормально.

Він відчув, як щось холодне й важке повільно розгорталося всередині. Не паніка. Ні. Паніка  для тих, хто не знає, що робити.

Це було гірше.

— Підніми резервний канал зв’язку з Домом, — сказав він.

— Але система не фіксує…

— Зараз, — різко обірвав він.

Пауза.

— Прийнято.

Берест вийшов із будівлі майже бігом. Свіже ранкове повітря вдарило в обличчя.

— З’єднання з Домом нестабільне, — пролунало у вусі. — Сигнал просідає.

— Повтори.

— Сигнал. Просідає.

Він зупинився так різко, що ледь не врізався у власну тінь.

— Де саме?

Пауза. Занадто довга.

— Берест… — Лада важко ковтнула. — Це дивно. У нас немає тривоги. Але ніби хтось тримає лінію. Не рве. Просто… стримує.

Альфа зірвався на біг.

***

ЛІНА

Тиск спав.

Я більше не задихалась.

Повітря повернулося — різко, боляче, жадібно. Я захлинулася першим вдихом і не одразу зрозуміла, що стою. Що земля під ногами все ще є.

Порожній зробив крок ближче. Повільно. Обережно. Наче тепер уже не був упевнений, що має справу з беззахисною здобиччю.

Він простягнув руку. Але не до мене.

Його пальці повільно ковзнули повітрям за моїм плечем: туди, де не було нічого. Де не мало бути нічого.