РОЗДІЛ 1

БЕРЕСТ

Найстрашнішою була не думка, що Ліна могла загинути.

Найстрашнішою була інша: якщо вона зникне — він піде за нею.

Не як Альфа.

Не як батько.

Як істота, якій більше нічого втрачати.

Як істота, чиїм життям керує древня сила, якої він ніколи не просив. Резонанс.

Не відповідальність.

І навіть не діти.

А дивний, міцний, небезпечний потяг до жінки, яка й досі залишалася для нього незнайомкою.

Жінки, яку він уперто тримав на відстані витягнутої руки. Зводив спілкування до мінімуму. Ховався за контрактом, правилами, логікою.

Але…

Звір її визнав.

Хотів.

Марив нею.

Діти полюбили її швидко й щиро — так, що це лякало більше, ніж будь-який ризик.
І навіть Дім — розумний, живий організм, древній охоронець — тягнувся до неї, підлаштовувався, залицявся по-своєму: мовчазно й настирливо.

До цієї рудої кралі з темним минулим.

Ніби весь світ уже зробив свій вибір.

А він — ні.

І саме це було найнебезпечніше.

Бо поки Альфа вагався між особистим і необхідним, світ не чекав.

— Його треба перевести, — сказав Левицький спокійно, але в цьому спокої було занадто багато напруги. — Не завтра. Сьогодні. Поки сироватка ще в активній фазі.

Северин стояв біля вікна.

Ранкове світло різало очі, асфальт під лікарнею блищав після нічної вологи. Унизу життя текло далі — так, ніби нічого не сталося.

— Він стабільний, — продовжив Левицький. — Дихає сам. Тиск вирівнявся. Медикаментозний сон триває. І саме зараз той ідеальний момент, щоб подивитися, як організм реагує на вакцину. Якщо щось піде не так, я зреагую одразу. Тут — ні.

— Це не твоя іграшка, — різко перебив Кравець.

Він стояв трохи осторонь, стискаючи папку так, ніби вона вже не раз намагалася втекти.

— Це мій пацієнт. У нього опіки, ураження тканин, і якщо ми зараз почнемо його возити туди-сюди, ми втратимо час. Ноги, Левицький. Я зараз думаю про його ноги.

— А я думаю про те, щоб він взагалі прокинувся таким, як був, — відрізав той.

Вони сперечались не вперше. І зараз говорили вже не стільки один з одним, скільки в очікуванні рішення Альфи.

Северин мовчав. Слухав, і не чув.

Десь глибше під ребрами, у тому самому місці, де зазвичай відлунював резонанс, щось було негаразд.

Він напружився.

— Берест, — Кравець зробив крок уперед. — Я розумію, що лабораторія — це зручно. Але тут лікарня. Тут обладнання. Тут команда. Ми можемо…

Біль прийшов раптово.

Не фізичний — ні. Такий, від якого темніє в очах і на мить бракує повітря.

Северин різко стиснув пальці на підвіконні. Камінь під долонею був холодний. Реальний. Єдине, що втримало його тут і тепер.

Світ хитнувся. А Ведмідь усередині випростався на повний зріст і загарчав.

Резонанс вдарив спазмом, струмом по венах.

Ліна.

Той вогник, який він відчував десь у глибині свідомості. А тепер на його місці була… порожнеча.

Не тиша. Провал.

Наче нитка обірвалася.

І як би Альфа не намагався позбутися зайвих проблем у власному житті, це відчуття налякало його сильніше за будь-що інше.

Світ навколо зсунувся, мов хтось різко змістив декорації. Голоси стали глухими, віддаленими.

— …чекаємо твого рішення, — долинуло крізь вату. Це вже був Левицький.

Северин повільно вдихнув. Видихнув.

Глянув на тактичний модуль на зап’ясті. Сигналів тривоги не було.

Але…

Було запізно вдавати, що цей біль під ребрами — випадковість.

— З нею щось сталося, — сказав він.

Кравець кліпнув.

— З ким?

— Мені треба йти, — коротко відповів Северин і нарешті обернувся. — Просто зараз.

Левицький подивився на нього уважно. Надто уважно, так дивляться ті, хто вже зрозумів більше, ніж почув.

— Якщо ти зараз підеш, — промовив він рівно, — я беру відповідальність на себе. Повну. Негайно переводимо Бурого. Тут ми його просто втратимо.

Кравець стиснув щелепи.

— А якщо ні? Якщо саме тут ми врятуємо йому ноги?

Северин не відповів одразу.

Біль під ребрами знову сіпнувся, настирливо, безжально. Час витікав крізь пальці, і вибір треба було робити… вже.