19 Розділ

Від лиця Річарда 

Я не встиг. Я просто не встиг врятувати дівчинку. Одне єдине дитя, яке зовсім нещодавно нарешті прийняло мій дім як свій, яке на весь світ голосно і сміливо прокричало, що тепер це — її справжній дім.

Я не зміг її захистити.

Дивлячись на те, як вона стікає кров'ю на розтрощеній підлозі, я вперше в житті відчув себе абсолютно, нищівно безпомічним. Вперше з того чорного дня, коли загинув мій батько, вперше відтоді, як я втратив сестру. Мені здавалося, що я всесильний, що мій статус і сила здатні втримати будь-який удар, але вчасно зреагувати й закрити собою цю нещасну дівчину я не зміг. Чорт забирай!

— Кордон чистий! Ворогів більше немає! — вкотре відрапортували в рацію.

Я занадто довго бився з тією старою відьмою, а потім вона скористалася моїм хвилюванням і втекла. Втекла, і зараз я особисто вів полювання на неї. За те, що вона сміла пролити кров тієї, яка, хай і не була мені рідною по крові, але за яку я тепер ніс повну відповідальність перед собою і перед Ріанон.

Джей, Альфа Білих Вовків, допомагав мені в цьому гарячому переслідуванні. Він якимось дивом дізнався про те, що сталося в моєму домі, і примчав на допомогу чи не першим, доставивши найкращого лікаря. Схоже, Лілі мала абсолютну рацію — моя розрекламована служба безпеки виявилася нікудишньою. Я особисто розберуся з кожним із них, щойно закінчу з цим.

Дійшовши до самого краю північних кордонів, ми зрозуміли, що слід обірвався. Її чекали на повному приводі в машині за лінією поста, і вона накивала п'ятами з неймовірною швидкістю, бо чудово знала, що за скоєне доведеться відповідати перед усією зграєю.

Східні племена завжди залишалися для нас закритим, незрозумілим масивом. У якийсь момент вони повністю відгородилися від усього світу, а їхні представники з'являлися лише зрідка біля храму Мун. То яким же чортом цій старусі вдалося так глибоко проникнути на нашу територію?!

— Виверни все награác, розвідай усе до останньої деталі про ті кляті східні племена, — кинув я в рацію, зв'язуючись зі своїм бетою. — Я хочу чітко знати, хто мій ворог. І... дізнайся, як там Лілі.

Через кілька довгих годин прийшла тривожна звістка: вона все ще не прийшла до тями.

І від цього усвідомлення мене почало люто, неконтрольовано дратувати геть усе навколо. У грудях стояло тяжке, липке відчуття, ніби всередині мене щось невідворотно зламалося, залишаючи після себе лише холодну, темну порожнечу.

***

Лілі 

— Лілі, доню, прокинься...

М’яка, знайома до болю тепла рука обережно лягла мені на голову.

Я повільно розплющила важкі повіки і завмерла. Наді мною нахилився тато. Кілька довгих хвилин мій одурманяний ліками мозок взагалі не міг збагнути, де я і що відбувається, а потім лавина спогадів накрила з головою — напад, кров, біль, темрява.

І разом із ними прийшло страшне усвідомлення.

— Як ти тут опинився?.. Ти ж мертвий...

Тато знову погладив мене по волощу, лагідно й сумно усміхнувшись тією самою улюбленою усмішкою.

— Так, я мертвий, сонечко. Але твоя свідомість і твоя нова сила зараз тут, на межі. Послухай мене уважно, Лілі: відпусти мене. Відпусти заради захисту мами та того малюка, що вона носить. Так треба. Там, де я зараз, мені спокійно, я зовсім не жалкую за тим, що сталося. Відпусти мене остаточно і більше не повертайся сюди в думках. Тепер твоя справжня родина там, у реальному світі...

Я подивилася на нього, відчуваючи, як у грудях закипає розпач, і гірко заплакала, вчепившись у його сорочку.

— А якщо я не хочу?! Я не хочу тебе відпускати, я так хочу бути з тобою... І хочу, щоб цей нестерпний біль нарешті припинився!

— Ти не можеш піти зі мною, мій пташеня, твоєму життю ще горіти й горіти. Ти мусиш захищати маму... А тепер подивись туди.

Тато впевненим рухом вказав рукою кудись убік. Я перевела погляд і перехопила подих. Посеред порожнечі стояло величезне, на весь зріст, старовинне дзеркало. Але звідти на мене дивилася зовсім не я. Там живим, хижим контуром стояла велична вовчиця мого зросту, з попелясто-чорним, немов нічне небо, хутром і палаючими, глибокими червоними очима.

— Тепер це ще одна, невіддільна частина тебе, — пролунав татовий голос десь над самим вухом. — Розбий дзеркало. Випусти її назовні, дай їй повну свободу. А я... я завжди буду поряд у твоєму серці. Обіцяю...

У ту ж секунду хтось невидимий вклав мені в руку важкий молоток.

Я опустила погляд на знаряддя в пальцях, а потім знову на чорного звіра в дзеркалі. Незважаючи на страшний біль у розірваній руці та поламаних ребрах, я з останніх сил занесла руку над головою і з усього розмаху кинула молоток прямо у скляну поверхню.

Дзень! Братц!

Уламки розсипалися тисячами блискучих блискіток по темній підлозі, а звідти, з попелу й розбитого скла, до мене плавно й упевнено вийшла вона. Неймовірно велика, сильна, дика вовчиця.

Вона не накинулася, не загарчала. Вона підійшла зовсім близько, м’яко ступаючи лапами, і з довірою приклала свою важку лобату голову до мого чола. По шкірі розлилося неймовірне, цілюще тепло, витісняючи залишки крижаного жаху.

— Нарешті ти мене випустила, — пролунав її голос прямо в моїй свідомості — низький, глибокий і сильний. — Нарешті я можу бути поряд і захищати тебе.

Я крізь сльози щастя безсило усміхнулася у відповідь, відчуваючи, як темрява остаточно відступає, поступаючись місцем новій, дикій силі.

— Тепер я частина тебе…