17 Розділ

Я прокинулася наступного ранку, і перші кілька секунд мені здавалося, що вчорашній вечір, усі ці сльози, розмови й обійми були просто якимсь довгим, неймовірним сном. Ніби такого насправді не могло статися між нами.

Я лежала в тиші власної кімнати й повільно обдумувала все те, що змінилося. Найдивнішим було те, як змінилося моє тіло й стан. Мені чомусь більше не було так складно дихати. Звичний важкий камінь, що роками тиснув на грудну клітку, немов кудись зник — з плечей спав той нестерпний тягар, і я вперше за стільки часу змогла вдихнути на повні груди, відчуваючи прохолодне ранкове повітря.

Коли я вийшла з кімнати, маєток зустрів мене живим, майже галасливим гудінням. Повсюди бігали служниці — то тут, то там вони збивали пил, натирали підлогу і наводили лад у кутках, роблячи те, з чим раніше вдвох чи втрьох просто не встигали впоратися перед прийдешніми змінами.

Серед цього ранкового шуму та метушні я пройшла до їдальні. Замість того щоб мовчки сидіти з похмурим виглядом, я помітила одну зі служниць і вперше за весь час попросила її принести мені хоч трохи сніданку. Дівчина здивовано блимнула очима, а потім радісно кивнула і швидко побігла виконувати моє прохання.

Коли переді мною поставили тарілку, я взяла виделку й спробувала шматочок. І в ту ж мить завмерла. Вперше за довгий-довгий час я відчула справжній смак їжі — яскравий, насичений, такий живий. Колись давно, ще до смерті тата, я любила їсти, але після того трагічного дня всі страви здавалися мені прісними, сірими й однаковими на смак, ніби я жувала папір. Зараз же цей смак повертав мене до життя.

За кілька хвилин до їдальні спустилася мама. Вона виглядала дещо втомленою, але на її обличчі грала м'яка, спокійна усмішка. Ми привіталися, розговорилися — просто, без напруги, ніби заново знайомлячась одна з одною після довгової розлуки.

Розмова плавно перетекла на теми майбутнього, і врешті, дивлячись на її злегка окруклий живіт, я не втрималася і прямо запитала:

— Мам... а на якому ти взагалі місяці?

Вона знічено зсунула губи, трохи повагалася, але все ж відповіла:

— На п'ятому.

У цю секунду мене всередині трохи кольнуло — неприємне, гостре відчуття ревнощів і давньої образи майнуло десь на дні душі. Проте я швидко зробила над собою зусилля і відкинула це почуття, не дозволяючи йому зіпсувати момент.

— А відомо вже, хто буде? Дівчинка чи хлопчик? — запитала я, намагаючись зберегти легкість у голосі.

Мама ледь помітно усміхнулася й розвела руками:

— Леді Агнес наполягла на тому, щоб не робити зайвих знімків раніше часу і зберегти це в таємниці. Вона вважає, що ніхто не повинен знати стать дитини до самого народження.

Я не утрималася від легкого смішку й хитро посміхнулась:

— Ну звісно ж... Це так повністю в дусі пані Агнес.

— Що саме в моєму дусі? — пролунав дзвінкий і владний голос від самого входу.

Ми обидві здригнулися від несподіванки і різко повернули голови вбік. До їдальні впевненою ходою заходила жінка похилого віку з бездоганною, елегантною зачіскою та у вишуканій, хоч і трохи дивакуватій сукні глибокого зеленого кольору. Леді Агнес дивилася прямо на нас із примруженим, але пронизливим поглядом.

— Ставити дивні правила... — нервово й дещо розгублено відізвалась я, відчуваючи, як до щок приливає кров.

— І чим же це правила дивні? — з ноткою виклику перепитала вона, наближаючись до столу. — Тим, що воно викликане чистим розрахунком і бажанням захистити майбутнє зграї від зайвих очей та ворожих заздрощів?

Я на секунду замислилася, повільно видихнувши повітря. Чорт, а вона ж має рацію. У нашому світі безпека понад усе: якщо народиться хлопчик, на нього відразу відкриють полювання недруги зграї, які бояться появи сильних альф; а якщо дівчинка — до списку небезпек додадуться ще й клани, які шукають вигідних союзів і сильного потомства для зміцнення власного впливу.

Зрозумівши це, я опустила погляд і щиро визнала:

— Вибачте... я була не права.

Леді Агнес лише задоволено кивнула, але миттєво перемкнула увагу, серйозно подивившись на нас.

— Власне, юна леді, я тут не для того, щоб сперечатися про традиції, а щоб повідомити вам дещо важливе. Нещодавно мені надійшов лист. Від такої собі Роан Гранд. Вона стверджує, що є твоєю бабусею, Лілі... а вам, Ріанон, — матір'ю.

Мама різко підскочила з місця так швидко, що стілець з гуркотом від'їхав назад. А я тим часом миттєво поринула у спогади, витягуючи з пам'яті ту єдину жахливу зустріч із бабусею, яка назавжди закарбувалася в моїй дитячій пам'яті.

— Я не хочу її тут бачити! — уперше в житті я почула, як мамин голос став настільки льодяним, що від нього, здавалося, у кімнаті замерзли шибки.

Вона теж нічого не забула. Цей сором, цю покинутість і біль.

Якщо згадати коротко... коли мені виповнилося вісім років, мама чомусь вирішила вперше представити мене своїм батькам. Не маючи жодних дідусів чи бабусь до цього, я була неймовірно схвильована, радісна і просто не могла дочекатися цієї поїздки. А натомість біля порога їхнього дому отримала від Роан Гранд у лілею холодну фразу, випльовану з відвертою гидливістю:

«Що це таке? І чому ти взагалі дозволила цьому народитися?»

Усі мамині спроби пояснити, захистити мене, та й просто розсудливі доводи ця жінка з порога відштовхувала, продовжуючи принижувати мене кожним поглядом і словом. А мій дідусь... він навіть не повернувся в мій бік, роблячи вид, що мене просто не існує. Тоді вони вимагали від мами кинути мене і мого батька, розірвати всі зв'язки і знайти собі «достойну» пару з їхнього кола.

Схоже, тепер, коли минули роки і все змінилося, вони раптом вирішили, що мають право повернутися і відновити «втрачений родинний зв'язок».

Тільки от... ми анітрохи цього не хотіли.