16 Розділ

Дорога назад до маєтку пролетіла непомітно. За кермо чорного позашляховика сів сам Альфа, чітко давши зрозуміти, що в моєму нинішньому емоційному стані ніяких самостійних поїздок більше не буде. Я не сперечалася. Мовчки влаштувалася на пасажирському сидінні і всю дорогу дивилась у вікно, спостерігаючи, як за склом пропливають знайомі лісові пейзажі.

І чим ближче ми під'їжджали до будинку, тим гостріше я розуміла неминуче: мені доведеться перепросити. Мені, якій усе єство протестувало проти визнання власної неправоти, доведеться зробити цей крок. Від однієї цієї думки на душі ставало ще паршивіше, ніби я знову надягала на себе старі кайдани.

Тому в ворота маєтку я в'їжджала як на справжню каторгу, стискаючи пальці в кулаки й намагаючись налаштувати себе на найважчу розмову в житті.

Мама вже чекала на нас. Вона стояла біля ганку, бліда, схвильована, і нервово-нервово перебирала в пальцях маленький ґудзик на своїй сорочці.

Я повільно вийшла з машини і, глибоко вдихнувши, спустила погляд додолу, вперше за весь час щиро визнаючи свою провину.

— Вибач... Я не хотіла... — мій голос пролунав тихо, але в цій тиші її почули всі.

Вона не стала читати моралей чи дорікати. Мама просто зробила кілька швидких кроків назустріч, міцно-міцно обійняла мене, притиснувши до себе, і голосно, з усім накопиченим болем схлипнула:

— І ти мене вибач…

Кілька днів після того інциденту, як його лаконічно всі називали в маєтку, я провела в ліжку. Стрес і нервове виснаження вдарили по мені, наче важка кувалда: я не могла ні їсти, ні пити, тіло пекло від постійної температури і нещадно ломило кожну кісточку. Я майже весь час спала, але крізь марево й важку пелену небуття весь час відчувала присутність мами.

Коли я приходила до тями, її занепокоєний, повний тривоги погляд був першим, що я бачила. Я засинала знову, так і не встигнувши сказати їй головного — що подібне зі мною вже траплялося й раніше, просто ніколи ще не тривало так довго.

Тож прокинувшись чергового разу від пекучого жару, я хрипко й глухо покликала в порожнечу:

— Є хтось?.. Наберіть ванну з холодною водою!

Мій голос ледь шипів, губи потріскалися, а язика здавалося замало в роті. Я намагалася зрушити з місця — треба було встати, треба було дістатися ванної самостійно, як я звикла робити це роками, коли мами не було поруч.

— Ні-ні, лежи, тобі не можна вставати, лікарі чітко сказали — лише постільний режим! — мама миттю опинилася біля ліжка, намагаючись вкласти мене назад на подушки.

Але я вхопила її за зап'ястя гарячою, сухою рукою і заперечливо помотала головою.

— Мамо, послухай... Таке зі мною вже бувало, і звичайні людські ліки тут не допоможуть, — задихаючись від спеки, промовила я. — Побічна дія моєї природи... я перевертень, який досі не може повноцінно звернутися. Через це в дні перед повним місяцем у мене завжди підіймається температура, тіло ніби згорає зсередини. Тільки цього разу наклалася ще й людська сторона, весь цей стрес... Мені потрібна холодна, крижана ванна. І бажано зробити це якомога швидше, до того, як мене знову скрутить і я знепритомнію від сну...

Мама кілька довгих секунд дивилася на мене з переляком і недовірою, але, побачивши мої злиплі від поту пасма й несамовитий жар у очах, нарешті важко зітхнула й кинулася віддавати накази служницям.

Сон клонив донизу безжально, повіки наливалися свинцем, а свідомість починала розпливатися. Але я знала: якщо зараз засну в такому жарі, можу не прокинутися. Змушуючи себе триматися, я почала боляче щіпати себе за руку, а потім за стегно — так сильно, що аж зажмурилася від гострого болю. Здається, там знову залишаться синяки.

Мама, яка саме допомагала мені обережно зняти мокру від поту піжаму, здригнулася від моїх дій:

— Лілі, дитино... обов'язково так над собою знущатися? У тебе ж знову будуть суцільні синяки...

— Треба... — крізь зуби видихнула я, роблячи черговий різкий щипок. — Через біль мій мозок просто не хоче засинати... Мені потрібно дістатися тієї води.

— І часто таке бувало? — тихо запитала мама, опустившись на край мармурової підлоги біля самої ванни. Вона тривожно вдивлялася в моє бліде обличчя, намагаючись зловити мій погляд.

— Кожної повні... — видихнула я, відкинувши голову назад на прохолодний бортик і заплющивши очі. — У якісь місяці легше, ломило зовсім трохи, а в якісь — от як зараз. Пам'ятаю, після смерті тата перші два місяці мене ось так само виламувало кістки... А потім вони ніби самі ставали на місце.

Кімната занурилася у м'яке, майже осяйне надвечірнє світло, що пробивалося крізь напівпрозорі завіси. Тиша більше не здавалася мені колючою чи напруженою — вона стала глибокою, огортаючою, наче після довгої і руйнівної бурі, яка нарешті стихла до останнього подиху вітру.

Мама сиділа на краю ліжка, обережно обхопивши мою руку своєю. Її пальці ледь помітно тремтіли, але цей дотик випромінював таке давно забуте, живе тепло, якого мені так катастрофічно бракувало всі ці роки.

— Лілі... — її голос звучав тихо, позбавлений звичної поспішності, вимогливості чи тривоги. Тільки чиста, оголена щирість. — Прости мені. Прости, що ти мусила витримувати все це на самоті. Я так боялася схибити, так шалено хотіла вберегти тебе від усього світу, що навіть не помітила, як сама зачинилася за стіною власного страху. Я залишала тебе сам на сам із твоїм болем. Була поруч фізично, але не підтримала так, як справді мала б. Мені так шкода, моя рідна.

Я спершу мовчки дивилася у вікно, де золотаві промені сонця залишали довгі відблиски на стіні. Її слова падали на моє зранене, зачерствіле серце, немов прохолодна вода на пересохлу, розпечену землю. Я відчула, як до очей підступають гарячі сльози, але вперше за дуже довгий час це не був розпач чи пекуча образа. Це була полегкість.

Я повільно повернула голову і, попри всю слабкість у тілі, слабко, але щиро посміхнулася їй.

— Мам... головне, що тепер ми говоримо, — мій голос пролунав тихо, але в ньому звучала небачена досі твердість.