15 Розділ

Мені хотілося кричати, хотілося рознести все на шматки, хотілося стерти на порох усе навколо, але я просто сиділа на ліжку і дивилася в одну точку. Злість усередині кипіла, вимагаючи виходу, вона палила душу зсередини, змушуючи гарячий ком підступати до самого горла.

— Як же мене все це дістало! — завила я вголос і з усієї сили кинула об стіну м’яку подушку, намагаючись хоч трохи випустити пар.

Не допомогло. Взагалі нічого не допомагало.

І тоді в голові майнула думка — чітка, дика й невідворотна. Вона стала тим єдиним промінем світла, за який я вхопилася, щоб остаточно не здуріти в цій клітці.

Поїхати до батька. На могилу. Просто побути поруч із ним, відчути його спокій.

Я різко піднялася, схопила один єдиний рюкзак, у який кинула документи й телефон із увімкненим GPS-навігатором, і вилетіла з кімнати. На щастя, просто біля будинку припаркованому стояло чиєсь стороннє авто з ключами в замку запалювання — мені навіть не довелося йти в гараж чи шукати когось.

Коробка передач виявилася механічною, але в розпачі я збагнула все за секунду: витиснула зчеплення, повернула ключ і різко рушила з місця.

Шум мотора розрізав тишу маєтку. Варто було мені виїхати за ворота, як із будинку з криками вибігли охоронці, а слідом за ними — мати та сам Альфа. Але я вже не зупинялася.

Я гнала наосліп, довірившись навігатору. Без зайвих проблем вискочивши з території зграї, я раптом кинула огляд у дзеркало заднього виду і помітила позаду чорний позашляховик. Точно такий самий, за яким я зазвичай їздила. Скло було занадто затемненим, тож розгледіти водія не вдавалося, але мені було байдуже. У мене була мета. Доїхати туди, де мене ніхто не дістане — подалі від матері, її чортового чоловіка, подалі від усього цього лицемірства.

Всю дорогу до міста, де я народилася й виросла, мій стан важко було назвати адекватним. Я то істерично кричала під музику, то гірко плакала, задихаючись від сліз, то раптом сміялася. На шляху траплялося чимало мальовничих мостів із крутими обривами, і спокуса просто скерувати туди машину на повній швидкості прослизала в розумі, але щось усередині — якась незрозуміла туга за батьком і остання крихта надії — тримало мене на дорозі.

І я таки доїхала. Якимось дивом мені вистачило бензину, вистачило концентрації та сил, хоча раніше тривалі поїздки давалися мені з неймовірним трудом. Пам’ятаю, тато завжди казав виїжджати потроху й поступово збільшувати радіус, але після його смерті я кілька разів намагалася сісти за кермо — завжди заважав дикий біль, неможливість зосередитися і страх перед міським потоком. Та й паркуватися я завжди вміла просто жахливо.

В'їхавши в рідні вулиці, я звернула одразу в бік кладовища. Заглушивши двигун, я вискочила з машини і швидким кроком попрямувала туди, де так сильно хотіла опинитися — до нього.

Ханс Зрінтер. Табличка з його ім’ям зустріла мене сірою, заплямованою від пилу та бруду поверхнею. Рум'яними від сліз руками витерши бруд із холодного каменю, я безсило опустилася на дерев'яну лавку поруч.

— Мені так важко, тату... — мій голос тремтів, зриваючись на шепіт. — Навіть важче, ніж тоді, коли мами зовсім не було поруч. Як мені тепер бути? Що робити?..

Позаду раптом хруснула гілка. Хтось став за моєю спиною, і я різко замовкла, затамувавши подих.

— Це могила твого батька?

Кого-кого, а голос Альфи Темних Вовків — самого Річарда — я найменше очікувала тут почути. Не вірячи власному слуху, я різко повернула голову й побачила його. Він стояв неподалік у темному довгому плащі, заклавши руки в кишені, і в ту мить чомусь зовсім не був схожий на страшного хижака — скоріше на змученого дорослого чоловіка.

— Ти перелякала свою матір... знову, — тихо додав він.

Я повільно відвернулася, знову переводячи порожній погляд на батьків портрет на камені.

— Іноді я думаю, що краще б той вовк розірвав мене, а не його, — хрипко кинула я в простір. — Тоді б вони мали шанс на нове, правильне життя. Мама б зустріла тебе, тато знайшов би іншу жінку, у них народилися б свої нормальні діти, і все було б на своїх місцях...

— Не кажи дурниць, — перебив він, зробивши крок ближче. — Вони б не оговталися. Мій власний батько так і не зміг упоратися, коли померла моя старша сестра. Вона була його улюбленицею, і ні моя мати, ні я не змогли заповнити цю порожню прірву. Він почав пити по-чорному і врешті згорів від цього. Така ж доля чекала б і твого батька. Судячи з того, як сильно ти до нього прив'язана, я розумію, якими сильними були ваші стосунки... Але твоя мати теж заслуговує на розуміння. Вона не монстр.

— Вона кинула мене відразу після його смерті! — вибухнула я, зриваючись на крик і втупившись у нього з люттю. — Одразу після похорону зібралася і поїхала у свої довгі відрядження! Їй було абсолютно байдуже на мене, а я місяцями сходила з розуму в тій порожній коробці будинку!

Річард важко зтхнув, дивлячись на мене без жодної агресії, лише з гіркою правдою в очах:

— Їй потрібно було за щось оплачувати колосальні рахунки за похорон. Їй треба було особисто розібратися з тим виродком, який напав на твого батька й забрав його життя. Ти знаєш, що вона місяць пролежала під крапельницями в лікарні після того, як власноруч розірвала того вовка на шматки за твого тата? Вона робила все можливе й неможливе, аби винних покарали, аби у тебе була їжа, дах над головою і гроші... І при цьому намагалася триматися так, щоб ти не бачила її зламаною, щоб зайвий раз не ранити тебе своїм болем.

Я завмерла. Слова застрягли десь у грудях, перетворившись на важкий камінь. Я слухала його — і не могла повірити власним вухам. Роками я була впевнена, що ту справу просто зам'яли, що вбивця залишився безкарним, а мамі було просто начхати...

Повільно опустивши голову на коліна, я відчула, як усередині мене останні захисні стіни руйнуються вщент, залишаючи лише пекучий, нестерпний сором.

— Таки треба було... з’їхати з того клятого мосту... — прошепотіла я в пустоту, закриваючи обличчя долонями.