13 Розділ

— А як же діти та чоловік? Чомусь цих створінь у твоєму плані нема... — тихо кинув він, врешті визначившись із думками, і важко опустився на стілець біля мого письмового столу.

А я замислилась, відчуваючи, як усередині все кристалізується в чітку, холодну логіку, і почала думати вголос:

— Ти сам казав, що твоїй матері було нелегко, коли вона жила серед вовків. Тож мати чоловіка-вовчака — це чиста смерть або ж життя, сповнене вічного страху й суму. А якщо я народжу дитину від звичайної людини? Вона ж усе одно перейме від мене щось вовче, і навіть якщо чоловік кохатиме мене до нестями, він усе одно не розумів би цього і десь у глибині душі боявся б. Мій тато, приміром, так ніколи й не міг звикнути до моєї сили. Пам'ятаю, я могла одним рухом відкрити тугу кришку на банці з огірками, але частіше за все після цього поштовху банка просто тріскала в моїх власних руках... Тож ні. Я не хочу ані чоловіка, ні дітей. Просте, тихе життя, спокій до самої старості. Переживши ці два роки тут, я нарешті отримаю те, чого так прагну...

Крістіан, схоже, про щось надзвичайно сильно задумвся, бо абсолютно непомітно для себе почав нервово дригати ногою під столом.

А я тим часом, зупинивши на ньому погляд, раптом уважно оглянула його з ніг до голови. Через блідість шкіри та темний одіділ здавалося, ніби переді мною сидить справжній білий привид у суворому чорному діловому костюмі. Він був неймовірно, до болю гарний — настільки, що в якусь долю секунди мені чомусь дико захотілося покласти руки йому на плечі й...

Так, стоп. Про що це я взагалі зараз думаю?

Ніяких стосунків. Ніяких почуттів. Нічого, що могло б прив'язати мене до цього проклятого місця.

Я різко замотала головою, намагаючись вибити з неї ці дурощі, і вирішила різко перевести тему:

— Такими темпами ти зараз норою дірку в підлозі проб’єш...

Здивовано глянувши спочатку на свою ногу, а потім на мене, Крістіан різко піднявся на ноги і з важким, гучним шумом видихнув повітря з легенів.

— Я, напевно, піду. Мені треба владнати ще кілька нагальних справ, — кинув він якось сухо й напружено.

І, не чекаючи навіть моєї відповіді, він просто розвернувся і стрімко вийшов із кімнати, залишивши по собі лише легкий шлейф запаху грози та мокрої деревини.

— Цікаво, що це з ним сталося? — здивовано пробурмотіла я собі під ніс, на хвилину задумбавшись над його дивною та різкою реакцією.

Але вже за мить я махнула рукою, легко усміхнувшись власним думкам. З кожним таким днем я ставала на крок ближче до своєї справжньої свободи. А отже, моя заповітна мрія обов'язково здійсниться.

Наступного ранку я прокинулася напрочуд у гарному настрої, збиралася швидко й без звичного внутрішнього спротиву. Залишивши кімнату, я спустилася вниз, вийшла з маєтку і впевнено сіла в чорний позашляховик до Макса. За лічені хвилини ми вже рушили в бік академії.

Дорога пролягала через звичні мальовничі краєвиди зграї, але в голові в мене чомусь крутилася зовсім інша думка, що не давала спокою ще з учорашнього вечора. Я повернулася до Макса і прямо озвучила її:

— Слухай, Максе, а чи є якесь місце, яке належить Альфі й знаходиться безпосередньо біля школи? Дім чи якась невеличка садиба, типу того?

Макс від мого запитання помітно здригнувся. На долю секунди в його зазвичай спокійних очах промайнув справжнісінький переляк, але він миттєво взяв себе в руки, напустивши на обличчя байдужий вигляд.

— Так, є, — повільно відповів він, пильно дивлячись на дорогу. — А тобі навіщо?

— Та просто хотіла запропонувати Альфі, щоб мене поселили там, — невимушено потиснула плечима я. — Тоді б ти просто ставив там своє авто, тим паче, що в тому домі все одно ніхто крім мене не живе... Навіщо тоді щодня мене сюди-туди возити, якщо я зможу спокійно ходити до школи звідти пішки?

Макс різко заперечливо хитав головою, ледь помітно насупившись:

— Сумніваюся, що ти зможеш так просто туди перебратися. Навколо школи суцільний ліс, і перед заняттями туди постійно збігаються вовки у своїх звіриних подобах. Ти ж сама бачила, як мало машин стояло на парковці минулого разу — всі інші вовки добираються туди своїм ходом, через ліс. Для людини це небезпечно. Тому краще одразу відкинь цю ідею.

Я розчаровано кивнула.

— Ну, за спробу не б’ють... Хто питає, той не блудить.

Наступну половину дороги я мовчки сиділа на пасажирському сидінні, втупившись у екран телефону. Нарешті на зв'язок вийшла одна з моїх найкращих подруг із Селірмона, тож я одразу почала закидати її повідомленнями, розпитуючи про все на світі — про спільних знайомих, новини, місто. Мені хотілося хоч на хвилину повернутися у своє колишнє, нормальне життя.

Але коли я мимохідь запитала про свій старий будинок, відповідь розлетілася на шматки, вдаривши сильніше за будь-який удар.

«Його продали».

Усього два слова. І мій чудовий ранок, який починався так легко, злетів у прірву.

Я була впевнена, що вона залишить цей дім мені. Нехай я ніколи про це вголос і не просила, не нагадувала, але ж це була єдина пам'ять про тата! А вона навіть не спромоглася спитати чи попередити мене.

Раптом до горла підступила липка, гаряча нудота, стиснувши все всередині лещатами. В животі, здавалося, серце й шлунок зробили болючий, дикий кульбіт. Дихати стало нічим.

— Зупини машину... Негайно зупини! — мій голос зірвався на крик.

Макс різко вдарив по гальмах, ледь вписавшись узбіччя. Я навіть не дочекалася повної зупинки — смикнула дверчку, випала на траву й мене тричі жорстоко вирвало прямо під кущами.

Ця клята жінка... Вона що, справді кайфує від того, що робить мені боляче? За що, чорт забирай?!

— Ти як? Усе добре?! — Макс вискочив із позашляховика слідом за мною, перелякано дивлячись на те, як мене трусить. — Що ти їла зранку? Може, викликати швидку? Я ж їхав начебто обережно, без різких рухів! Чорт, що сталось?!

Він розгублено дивився на мене, а я з тупим болем у грудях раптом зрозуміла, що улюблені оладки на сніданок я більше їсти точно не зможу.