12 Розділ

Я кілька секунд мовчки дивилася туди, де у натовпі студентів щойно зник зухвалий наглець із Попелястих Гір, а потім повільно й гірко хитнула головою, відчуваючи, як усередині все ще тримається натягнута до краю струна:

— Я зовсім не смілива, Максе, — тихо промовила я, опускаючи руки в кишені кофти. — Я просто настільки ж хоробра, наскільки й дурна. Рано чи пізно ця моя безрозсудність колись вилізе мені боком.

Макс лише тихо, але щиро усміхнувся на мої слова, переводячи подих після напруженої сутички.

— Ну, принаймні сьогодні ця твоя «дурість» поставила на місце одного самовпевненого ідіота, — відповів він уже спокійнішим тоном. — Ходімо, докінчимо наші паперові справи.

Ми рушили далі. Нам вдалося швидко й без пригод розібратися з усіма паперовими формальностями в адміністративному корпусі, після чого ми без затримок попрямували до виходу з території академії, де на нас чекав чорний позашляховик.

Коли ми опустилися на сидіння і Макс завів потужний двигун, виїжджаючи зі стоянки на дорогу, він кинув на мене через консоль довгий, зацікавлений погляд.

— Слухай, Лілі, — почав він м'якше, ніж зазвичай. — У мене сьогодні після обіду утворюється кілька вільних годин. Ми з хлопцями з нашого курсу збираємося посидіти біля лісового озера на околиці маєтку. Погода чудова, будемо смажити м’ясо, гратиме музика... Хочеш поїхати зі мною та моїми друзями? Тобі варто трохи відволіктися від цієї похмурої академії та нових стін.

Я навіть не роздумувала над пропозицією. Відкинувшись на спинку сидіння, я заперечливо й втомлено похитала головою ще до того, як він устиг договорити.

— Ні, Максе. Дякую тобі за запрошення, справді дякую, але я пас.

— Чому? — здивовано перепитав він, плавно гальмуючи перед червоним світлофором і повертаючи до мене обличчя. — Твої однокласники після сьогоднішнього інциденту тебе точно не чіпатимуть і слова проти не скажу. А мої друзі — нормальні хлопці, ніхто тебе не чіпатиме. Тобі корисно буде розвіятися, а не сидіти одній.

— Річ зовсім не в твоїх друзях, — спокійно, але твердо відповіла я, відвернувшись до бокового вікна і спостерігаючи, як за склом швидко пропливають зелені крони дерев. — Просто... чим менше прив'язаностей я тут матиму, чим менше звикатиму до цього місця, до цих людей і до тебе, тим легше мені буде покинути цю зграю за два роки. Я не хочу пускати коріння там, звідки все одно втечу. Мені так простіше вижити.

Макс різко замовк. Його руки міцніше стиснули шкіряне кермо, а погляд став серйозним і похмурим — здавалося, він до кінця усвідомив усю глибину мого становища. Більше він не сказав ні слова і не наполягав.

За кілька хвилин чорний позашляховик м'яко зупинився біля парадного входу в маєток Альфи. Макс висадив мене, вимкнув музику, побажав гарного, спокійного дня і одразу ж поїхав далі у справах зграї.

Я вийшла з машини, піднялася сходами й відчинила важкі двері. Зайшовши всередину просторого, холодного холлу, я з лячним полегшенням закрила за собою двері, плануючи одразу поплентатися до своєї кімнати, скинути взуття і забути цей день як страшний сон.

Але в ту ж секунду мій надчутливий ніс різко вловив знайомий, абсолютно незвичний для цього пахнущого старим каменем і хвоєю простору запах.

Гроза, свіжа мокра деревина після літньої бурі та залізна, непреборкана впевненість.

Крістіан.

Серце в грудях пропустило дикий, болючий удар. Я різко, немов від поштовху, обернулася.

Він стояв біля високого панорамного вікна просторої вітальні, заклавши руки в кишені темних штанів. Його глибокі блакитні очі одразу знайшли мене в напівтемряві холу. Здавалося, він чекав на мене тут уже дуже давно.

— Двері були не зачинені на замок, — спокійно й оксамитово сказав він, роблячи перші кроки мені назустріч, а на його вольових губах заграла м'яка, ледь помітна усмішка. — Не лякайся так. Річард дозволив мені бачитися з тобою, якщо ти сама будеш не проти. Я якраз приїхав сюди, пересвідчившись, що в будинку нікого немає, і хотів запропонувати тобі зпоїхати розвіятись кудись далеко-далеко звідси.

Я відчула, як від самого його голосу по всьому тілу розливається дивне, зігріваюче тепло, ніби крижані стіни навколо мене починали танути. Але разом із цим на плечі навалилася неймовірна, виснажлива втома від усього, що я пережила за сьогодні — від тиску в академії, неприємної сутички в коридорі та власних внутрішніх страхів. Ноги ледь тримали мене.

Я важко, з надривом видихнула повітря і подивилася на нього знизу вгору, не приховуючи своєї слабкості:

— Крістіане... Боже, я сьогодні просто ледь жива від цього навчання, від цих тисяч вовчих поглядів і напруги. Я занадто втомилася від дороги і цього божевільного дня, щоб кудись їхати в машині. У мене немає на це ні сил, ні ресурсів. Але... якщо ти хочеш... підемо до моєї кімнати? Там хоча б тихо, і ми зможемо нарешті нормально поговорити тет-а-тет.

Його обличчя вмить змінилося — зникла будь-яка грайливість, поступившись місцем глибокій турботі. Погляд потеплішав до неможливості.

Він мовчки кивнув, підійшов ближче й без жодних зайвих питань, обережно та дбайливо простягнув мені руку, допомагаючи піднятися наверх.

— Тож як ти поживала всі ці дні? — запитав Крістіан, коли ми зайшли в кімнату, озираючись навколо й оцінюючи простір.

— Доволі непогано, якщо враховувати, що практично весь час, поки я тут, я абсолютно сама в цьому величезному домі, — я кинула сумку на стіл і з гірким сумом перевела погляд на фотографію тата в рамці. — Останнім часом у мене таке стійке відчуття, ніби цей дім — спеціальна клітка суворого утримання, з якої мені просто нікуди дітися.

Крістіан кілька хвилин мовчав, уважно прислухаючись до чогось відомого лише його вовчомуслуху, а тоді повільно сказав:

— Я не беруся стверджувати на сто відсотків, але схоже, більшу частину охорони звідкись зняли і перевезли в інше місце. Зараз я відчуваю тут не більше п'яти вовків, хоча раніше їх було щонайменше п'ятдесят. Та й кількість служниць зменшилася — замість семи залишилося п'ятеро, плюс один кухар. Схоже, їхній персонал теж скоротили або кудись перевели.