11 Розділ

Макс виявився абсолютно правим. У нашому класі до мене ставилися як до порожнього місця: ніхто не чіпав і не погрожував, але водночас ніхто й не збирався зі мною розмовляти. Вовченята трималися від мене осторонь, відчуваючи чужинський запах напівкровки.

А от біля самого Макса на кожній перерві збиралася чимала компанія веселих і галасливих друзів. Вони сміялися, обговорювали якісь свої підліткові справи, і було помітно, що хлопця дійсно поважають у колективі. Щоправда, я до кінця так і не розуміла, за що саме — чи то за його міцний характер, чи то за авторитет у зграї.

Уроків цього дня було напрочуд мало — всього три. Четвертим і останнім значився урок перетворення. Для мене, як для пустушки, відвідування цього заняття було абсолютно необов'язковим, але оскільки Макс мав там бути за родом своєї служби біля мене, мені довелося плестися слідом за ним.

Ми зайшли на велику закриту арену-стадіон, де зазвичай тренувалися перевертні. Я мовчки піднялася на трибуни для спостерігачів, сіла на холодну лаву й обхопила себе руками, спостерігаючи за учнями внизу. І тоді, дивлячись на те, як вони розминаються, у мені вперше гостро й болісно прокинулася чорна, липка заздрість. Я заздрила кожному з них — цій дикій силі, здатності скинути людську шкіру, відчути вітер на власній шерсті та бути повноцінною частиною цього світу. А я так і залишатимусь спостерігачем збоку.

Посеред арени почалося найцікавіше — студенти один за одним перетворювалися. Коли ж настав час Макса, я нарешті зрозуміла, чому Річард обрав саме його для моєї охорони.

Кістки хруснули, м'язи налилися силою, і за лічені секунди перед нами постав величезний, кремезний рудий вовк. Його масивна статура вражала з першого погляду: потужні лапи, широка грудна клітка і густа, довга шерсть насиченого мідно-рудого відтінку, яка навіть на відстані здавалася неймовірно м'якою на дотик. Він випромінював таку впевненість і міць, що навіть інші вовки на арені інстинктивно трохи відступили, визнаючи його лідерство в цій групі.

Я заворожено дивилася на нього з трибуни, усвідомлюючи, що за цією спокійною і трохи байдужою людською маскою ховається серйозний і небезпечний хижак.

Заняття з перетворення підходило до кінця, і учні на арені вже починали повертатися в людську подобу. Я сиділа на самотній трибуні, загорнувшись у власні думки й намагаючись не дивитися на рухливу масу перевертнів унизу, коли до мене підійшов Макс. Він уже встиг перекинутися назад і накинути на плечі спортивну куртку. На його обличчі не було й сліду колишньої втоми чи звичної байдужості — він виглядав серйозним і навіть дещо напруженим.

— Слухай, Лілі, — почав він, ставши на сходинку нижче й дивлячись на мене згори вниз. — У нас є проблема. Мене щойно викликав куратор курсу. Треба закрити один паперовий хвіст у головному адміністративному корпусі біля центрального стадіону. Мені особисто треба там розписатися.

Я скептично вигнула брову, схрестивши руки на грудях.

— І яке це має відношення до мене? Залиш мене тут на трибунах чи в коридорі, я посиджу тихо, нікуди не втечу. Тим паче на території академії.

Макс різко хитав головою, виключаючи будь-які компроміси.

— Ні, правила є правила. Моя інструкція чітка: ти завжди на відстані витягнутої руки, або я відповідаю головою перед Альфою. Звідси ти йдеш зі мною.

Я глибоко видихнула, закотивши очі до стелі. Перспектива плентатися за ним через усю територію академії в адміністративне крило, де зараз штовхалося чи не пів школи, не викликала в мене жодного захвату.

— Ти знущаєшся? Мені що, тепер хвостом за тобою тягатися по всіх бюрократичних дірках? У мене немає жодного бажання дивитися на папери чи слухати виправдання твоїх викладачів.

— Це займе рівно десять хвилин, — спокійно, але наполегливо відповів Макс, простягаючи руку в бік виходу з трибун. — Зробимо так: ти йдеш зі мною до адмінкорпусу, я швидко підписую свої звіти, а потім ми одразу їдемо звідси додому. Домовилися?

Я знову важко зітхнула, розуміючи, що сперечатися з цим упертим вовком — чистий мазохізм. Усе одно зробить по-своєму, а Річард стане на його бік.

— Добре, ведучий ти, — кинула я, підводячись із лави й підхоплюючи свій рюкзак. — Але якщо я там знудьгуюся до смерті, ти мені винен каву.

Макс лише коротко й полегшено усміхнувся, явно радий, що не довелося витрачати зайві нерви на суперечки.

Ми рушили до виходу з арени. Дорога пролягала якраз повз величезний відкритий стадіон академії, де в цей час старшокурсники проводили тренування з бойової підготовки. Повітря навколо було наповнене запахом озону, розігрітої землі та мускусу. Навколо нас снували інші студенти — хтось жваво сперечався про результати ранкових спарингів, хтось купою валявся на трибунах, а дехто все ще не до кінця контролював свій вовчий адреналін після перетворення, через що їхні очі дивно блищали в сонячному світлі.

Я йшла трохи позаду Макса, натягнувши капюшон кофти нижче на обличчя, намагаючись стати непомітною для хижих поглядів навколо. Хлопець ішов упевнено, тримаючи мене в полі зору, час від часу перевіряючи, чи не відстаю.

Ступаючи цим галасливим коридором студентського життя, я ще раз чітко усвідомила всю прірву, яка лежала між ними і мною. Вони були хижаками, єдиним організмом, зграєю, що дихала в унісон. А я залишалася чужорідним елементом, тінню, яку приставили охороняти, аби ця сіра система не дала збій. Але шлях до адмінкорпусу тільки починався, і я ще не знала, які сюрпризи готує мені цей день за поворотом.

Наступної миті сталося те, чого я зовсім не очікувала. На шляху нам перегородив дорогу високий темноволосий хлопець із різкими, хижими рисами обличчя та відверто зухвалою посмішкою. За його запахом я одразу вловила, що він належав до сусідньої зграї — однієї з тих, що гостювали на весіллі.

Він зупинився просто перед нами, презирливо окинувши Макса поглядом, і голосно, на весь коридор, щоб чули інші студенти, почав насміхатися: