10 Розділ

Нічна прохолода все ще овівала обличчя, коли чорне спортивне купе Крістіана м’яко зупинилося біля парадного входу в маєток Чорних Вовків. Дорога назад пролетіла непомітно, розчинившись у нашому тихому, щирому діалозі. Попрощавшись із ним біля вікна моєї спальні — без зайвих обіцянок, але з відчуттям тепла, якого я так довго була позбавлена, — я зачинила стулки й залишилася сама.

Усередині мене все ще вирували емоції. Уперше за довгий час я відчувала не глуху пустку чи злобу, а дивний, майже забутий піднесений стан. Мені хотілося дихати на повні груди. Я все ще була в тій самій шовковій зеленій сукні, що переливалася сріблом під нічним світлом, розпущене волосся спадало на плечі, а в душі ніби розцвітали ледь помітні паростки надії.

Я підійшла до великого дзеркала у повний зріст, дивлячись на власне відображення. Бліда шкіра, темне волосся, легкий рум'янець після нічної прогулянки. Десь у глибині душі я чітко усвідомлювала: Крістіан мені не просто подобається. Я відчувала до нього сильну, незрозумілу симпатію. Він був єдиним у цьому вовчому світі, хто не дивився на мене звисока, хто не намагався зламати або навчити життя, хто по-справжньому зрозумів мій біль, бо сам ніс у собі такий самий шрам.

Але з кожною секундою, дивлячись у свої власні очі, рожева пелена починала спадати, поступаючись місцем холодній і жорстокій реальності.

Я згадала правила цього світу. Світу хижаків, де правлять інстинкти, запахи та мітки істинності. Крістіан — Альфа могутньої зграї Срібних Вовків. Рано чи пізно — через місяць, рік чи кілька років — природа візьме своє. Десь там, у цьому жорстокому світі, обов'язково існує його справжня істинна пара. Та сама єдина вовчиця, створена для нього за законами крові і місяця. І що тоді?

У мене перехопило дихання від однієї лише думки про це. Якщо я дозволю собі закохатися в нього, якщо пущу його у своє серце, а потім з'явиться вона... Його справжня пара. Мене просто розірвуть на шматки. Не фізично, ні — мій біль буде набагато глибшим. Мене знову кигтями викидуть за межі чужого щастя, розтоптавши те, що залишилося від моєї душі.

Я не могла цього допустити. Я не мала права бути настільки слабкою.

— Ні, — тихо прошепотіла я до свого відображення, стиснувши кулаки так, що бинти на пальцях ледь натягнулися. — Я не буду в нього закохуватися.

Я заплющила очі, збираючи всю свою волю в кулак, і прийняла єдине правильне рішення. Я наглухо заховаю своє серце від будь-яких вовків. Жоден із них більше ніколи не отримає ключа до моєї душі. Я збудую навколо себе непробивну крижану стіну, щоб захистити себе. І не лише себе — я думала про майбутнє. Якщо колись у мене з'явиться дитина, вона не матиме вовка, вона буде вразливою, як і я. Я маю бути сильною за двох, щоб моєму майбутньому малюкові ніколи не було так нестерпно боляче, як мені зараз через загибель тата й усю цю зграю.

Я повільно розвернулася від дзеркала, відчуваючи, як радісний піднесений стан розчиняється, залишаючи по собі залізну рішучість. Знявши зелену сукню і залишившись у легкій білизні, я лягла на холодні простирадла великого ліжка.

Втома нарешті навалилася на плечі важким тягарем. Погляд упав на темну стелю кімнати, і в тиші ночі по моїй щоці все ж скотилася одна-єдина, гаряча і сумна сльоза — як останнє прощання з ілюзіями.

З цією одинокою сльозою на щоці та залізобетонним рішенням у серці я нарешті заснула.

***

Крістіан

Вибач, зараз усе виправлю й приведу до ладу! Звісно ж, ідеться про **Чорних Вовків**, а не сірих.

Ось оновлена, виправлена сцена від імені Крістіана:

Дорога назад до володінь Срібних Вовків пролетіла в повному мовчанні. Я втиснув педаль газу в підлогу, дозволяючи потужному двигуну спорткара випускати назовні весь той накопичений у грудях роздратований слід від нашого вечора. Усередині мого вовка бушував дивний, тривожний шторм. Він був настільки незвичним, що я ніяк не міг зібрати думки до купи.

Наступні дні перетворилися на суцільний марафон паперів, нарад і вирішення щоденних проблем зграї. Але зосередитися на роботі було майже неможливо.

Я викликав свого бета-помічника, старого й вірного друга Марка, щоб обговорити патрулювання кордонів. Проте під час розмови мої думки знову збилися на ту ніч, на її бліде обличчя, перев'язані пальці та глибокі, сповнені болю темні очі. Я зловив себе на тому, що вголос міркую про неї.

Марк, перебираючи папери на моєму столі, раптом підняв на мене погляд і важко зітхнув:

— Крістіане, ти останнім часом сам не свій. Ти весь тут, але водночас десь далеко. Не кажи мені, що ти знову думаєш про ту дівчину з **Чорних Вовків**. Про ту саму напівкровку-пустушку.

— Я просто намагаюся зрозуміти, Марку, — відповів я, відкинувшись на спинку крісла й потерши скроні. — Мій вовк... він поводиться дивно. Щоразу, коли я згадую її запах, мій звір шаленіє в грудях так, ніби вона — найважливіша істота на світі.

Марк пильно подивився на мене, а потім його очі розширилися від усвідомлення. Він відклав документи й сказав те, чого я боявся почути найбільше:

— Крістіане... А ти не думав про те, що, можливо, Лілі — твоя істинна пара? Тому твій вовк так шалено на неї реагує.

Я різко піднявся з місця, відкинувши стілець назад.

— Ти з глузду зсунувся?! — різко кинув я. — Яка пара? Вона напівкровка! У неї немає вовка! У нас немає зв'язку через розум, немає спільних інстинктів, її людська половина повністю закрита. Як взагалі можна говорити про істинність, якщо це неможливо підтвердити жодним вовчим законом чи правилом?!

Марк лише розвів руками:

— Я просто кажу тобі те, що відчуваєш ти сам. Але закон є закон. Без пробудженого звіра ніхто й ніколи не доведе цей зв'язок.

Я вигнав його з кабінету, але слова бети засіли в моїй голові розпеченим залізом.

Наступні дні я намагався з головою піти в роботу. Я підписував звіти, проводив тренування з молодняком, розбирав конфлікти на кордонах. Проте внутрішня напруга зростала з кожною годиною. Мене дратувало все: гул у кабінеті, папери, власні думки. Мені здавалося, що повітря навколо стало занадто щільним, і чогось катастрофічно не вистачало. Це відчуття порожнечі й незрозумілої тривоги палило зсередини.