8 Розділ

Ми вийшли на дальній край тераси, де нічна прохолода приємно торкнулася обличчя, а гамір весілля нарешті став тихим заднім фоном. Крістіан, як і обіцяв, став так, щоб повністю закрити мене від цікавих поглядів із зали.

Кілька хвилин між нами стояла повна, абсолютна тиша. Але це не була та натягнута, задушлива мовчанка, яка зазвичай виникала у мене з перевертнями. Ця тиша була спокійною, майже затишною, наповненою лише шелестом нічного лісу та цвірчанням цвіркунів.

Першим тишу порушив Крістіан. Він злегка повернув голову до мене, тримаючи руки в кишенях штанів, і тихо запитав:

— То як тобі тут, на новому місці? Як прийняв замок Річарда?

Я злегка знизала плечима, дивлячись на темні силуети дерев удалині.

— Холодно. Сучасно, розкішно, але для мене це просто чужа бетонна коробка. Тут забагато вовків і замало місця для життя.

Крістіан ледь помітно кивнув, наче моя відповідь його зовсім не здивувала.

— А які твої плани? Що збираєшся робити далі, коли цей весільний хаос нарешті вщухне?

— Змиритися з тим, що я замкнена тут на два роки, — спокійно відповіла я, крутячи в руках порожній келих. — А потім, коли термін договору з Річардом закінчиться, я поїду звідси якнайдалі. Втечу в людський світ, знайду якусь справу, яка мені дійсно до душі. Можливо, відкрию власну невелику кондитерську чи затишну пекарню... десь далеко, де ніхто й ніколи не чув слова «зграя» чи «Альфа». Буду жити своїм життям.

Я замовкла, раптом спіймавши себе на дивній думці. Я з подивом усвідомила, що вперше за всі ці пекельні дні я не відчуваю роздратування через чужі запитання. Зазвичай кожен, хто намагався заговорити зі мною в цьому маєтку, викликав у мене лише бажання виставити голки, закритися або огризнутися. Але з цим світловолосим Альфою все було інакше. Його голос звучав без вовчої зверхності, без очікування, що я маю виправдовуватися чи підлаштовуватися. Він просто слухав. І це раптове відчуття безпеки поруч із чужим хижаком мене одночасно і лякало, і заспокоювало.

Ми розмовляли ще кілька хвилин. Це була дивовижно легка, майже нереальна для цього вечора розмова. Крістіан розповідав про Срібних Вовків, але без пафосу й хизування силою, а так, наче ділився історіями про складну, але улюблену роботу. Він згадав, як важко йому давалися перші місяці правління, як доводилося вчитися завойовувати авторитет і чому він так цінує тишу. Я слухала його, затамувавши подих, і вперше за довгий час відчувала, що мене сприймають як рівну, а не як дефектне видовище.

Але затишок тривав недовго.

— Лілі! Ну ось ти де! — різкий, піднесений голос матері без церемоній розітнув нашу тишу.

Вона буквально підлетіла до нас, сяючи фальшивою посмішкою, і міцно вхопила мене за лікоть. Погляд її очей на мить шанобливо ковзнув по Крістіану, але вона одразу ж знову зосередилася на мені.

— Вибачте, Альфо Вернер, що перериваю вас, але мені терміново треба забрати доньку, — прощебетала вона, смикаючи мене на себе. — Лілі, ходімо швидше. Річард хоче познайомити тебе з іншими поважними альфами та старійшинами сусідніх зграй. Це дуже важливо для нашої родини!

Я внутрішньо здригнулася від огиди. Тільки не це. Знову грати роль слухняної ляльки. Я кинула швидкий, повний розпачу погляд на Крістіана. У його блакитних очах майнуло глибоке співчуття, але як гість, він не міг відверто перечити дружині господаря дому в такий момент. Він лише ледь помітно й підбадьорливо кивнув мені наостанок.

Вкрай неохоче, ледь волочачи ноги, я погодилася і пішла слідом за матір'ю назад у розпечене жерло цього свята.

Наступні кілька годин перетворилися на суцільне катування. Мене водили від одного поважного перевертня до іншого. Дорослі, важкі вовки оглядали мене, наче екзотичну тварину в зоопарку, стримано кивали, ховаючи зневагу за масками ввічливості, а мати продовжувала щось щебетати, намагаючись згладити кути моєї мовчазної присутності.

Але кожному кошмару приходить кінець. Нарешті весілля почало згортатися. Гості повільно роз'їжджалися, музика стихла, а вогні в саду почали гасити.

Я була настільки виснажена — і морально, і фізично, — що ледь трималася на ногах. Не чекаючи нікого, я побрела до замку. Тільки-но ступивши на масивні дубові сходи, я не витримала: нахилилася, зняла ці кляті важкі підбори і пішла далі босоніж, відчуваючи приємну прохолоду дерева під ногами. Мені було абсолютно плювати, як це виглядає зі сторони.

Мати з Річардом у замок не повернулися. Як я почула з уривків розмов охорони, вони одразу після свята відправилися в якийсь там затишний будиночок за містом. Офіційно — на медовий місяць. А як вважала я — плодити «нормальних», чистокровних вовченят, які нарешті стануть гордістю зграї, на відміну від мене.

Мене залишили саму.

Ну, як саму... Звісно, в цьому величезному замку залишалася леді Агнеса, а по коридорах та подвір'ю тинялися ще кілька десятків вовків-прислужників та охоронців. Але саме зараз, коли за мною зачинилися двері моєї спальні, я відчула себе по-справжньому, гостро самотньо. Замок здавався вимерлим, чужим і холодним. Я підійшла до столу, подивилася на порожнє місце, де раніше стояла розбита рамка з татом, і самотність здавила моє горло залізними лещатами. У цьому величезному лігві хижаків не було нікого, кому я була б по-справжньому потрібна.

Я вже підійшла до дзеркала, щоб нарешті зняти цю важку зелену сукню, розпустити зачіску й витягнути з волосся десятки невидимок, які безжально впивалися в шкіру голови. Усе, чого мені хотілося, — це залізти під ковдру й розчинитися в темряві, тікаючи від цього нестерпного дня.

Раптом тишу кімнати розітнув дивний, чіткий звук.

*Тук. Тук. Тук.*

Я здригнулася й завмерла на місці. Звук ішов з боку панорамного вікна. На секунду мені здалося, що це просто гілка дерева зачепила скло від нічного вітру, але стукіт повторився — наполегливіше й ритмічніше.

Повільно обернувшись, я вдивлялася в нічну темряву за склом. На тлі місячного світла чітко вимальовувався високий силует чоловічої фігури. Усередині мене все стислося від раптового переляку. Як? Хто міг піднятися на другий поверх замку, де вся територія кишить охороною найсуворішої зграї Чорних Вовків? Це було фізично неможливо для звичайної людини, та й для більшості перевертнів теж — вікно виходило на гладку кам'яну стіну без жодних виступів чи пожежних драбин.