7 Розділ

Крістіан

Весілля Річарда мало стати черговою нудною формальністю, галочкою в моєму забитому графіку. Я терпіти не міг подібні заходи: спалахи камер, лицемірні посмішки союзників, оцінюючі погляди ворогів і гори пафосу. Від самого початку я наввідріз відмовлявся їхати сюди, але мусив.

Річард був не просто Альфою Чорних Вовків. Він був тим, хто свого часу протягнув мені руку. Коли мій батько загинув, залишивши зграю Срібних Вовків напризволяще, саме Річард навчив мене, хлопчиська, бути Альфою. Він допоміг мені втримати владу, не дав розірвати мою територію на шматки й вистояти проти старших, голодних до крові вовків, які прагнули зайняти мій трон.

Сьогодні я, Крістіан Вернер, тримав Срібних Вовків під абсолютним, залізним контролем. Моя зграя була сильнішою, ніж будь-коли. Хоча колись, усього рік тому, зробити це здавалося мені нездійсненним завданням для мого віку. Я віддав данину поваги вчителю, особисто привітав молодят і тепер просто рахував хвилини, щоб поїхати геть.

Я стояв, ліниво спираючись на масивну мармурову колону, і крутив у пальцях келих із шампанським. Навколо мене вишикувалися старійшини сусідніх прайдів, щось зазубрено лепетали, інстинктивно схиляючи переді мною голови. Я звично кивав, пропускаючи їхні слова повз вуха, поки мій погляд байдуже блукав по натовпу.

І раптом я застиг. Світ навколо ніби втратив звук.

На іншому кінці тераси, тримаючись осторонь від усіх, стояла дівчина. Вона здавалася живою аномалією в цьому гнізді темних хижаків. На ній була глибока зелена сукня, яка за найменшого руху дивовижно переливалася сріблом під нічним небом, точно повторюючи колір хутра моєї власної зграї. Тканина витончено обтискала її тендітну фігуру, підкреслюючи тонку талію та лінії плечей.

Я не міг відірвати очей від її обличчя. У неї була неймовірна, тонка краса, але найбільше заворожував контраст: бліда, майже порцелянова шкіра і довге темне волосся, що хвилями спадало на спину. Вона тримала в руках келих і затято дивилася перед собою. Але в її погляді не було страху перед вовками. Там панувала глуха, випалена пустка, горда незалежність і така крижана байдужість, яка миттєво зачепила мого внутрішнього звіра. Вона виглядала як дика, поранена пташка, замкнена в золотій клітці, яка зневажає своїх тюремників.

Я дивився на неї невідривно, вивчаючи кожну деталь, аж поки вона не відчула мій погляд. Дівчина різко повернула голову. Наші очі зустрілися. Кілька секунд ми дивилися одне на одного — мої крижані блакитні проти її темних, сповнених болю очей. Я ледь помітно посміхнувся кутиком губ, вражений її сміливістю, і лише після цього повільно відвів погляд, повертаючись до співрозмовників.

— Хто ця дівчина в зеленій сукні на терасі? — тихо, перебивши чергового старійшину на пів слові, запитав я.

Старий вовк замовк, простежив за моїм поглядом і зневажливо піджав губи.

— А, це... Донька нової дружини Річарда. Але не беріть до голови, Альфо Вернер. Вона пустушка. Напівкровка від людини. У ній навіть вовк не прокинувся, хоча слух і нюх має. Так, дефектна примха природи, яку Альфі доведеться терпіти два роки в домі.

Він продовжував щось говорити, але я його більше не чув.

У цей момент по моїй спині пробіг справжній холодний піт, а пальці міцніше стисли кришталь келиха. Серце пропустило удар. Напівкровка. Пустушка.

Я знав, як ніхто інший у цьому клятому залі, через яке пекло їй доводиться проходити. Моя власна мати була такою ж напівкровкою без вовка. Я досі пам'ятав, як зграя зневажала її, як шепотілися за її спиною. І саме через її кров, коли батько загинув, усі вважали мене слабким. Усі думали, що син напівкровки не зможе закликати звіра, не втримає владу й не стане справжнім Альфою. Мені довелося пролити ріки крові та вигризати повагу зубами, щоб довести протилежне.

Я знову подивився на дівчину в зеленій сукні. Тепер я бачив не просто красиву незнайомку. Я бачив ту, яка несла на своїх плечах такий самий важкий хрест, як колись моя мати. І її горда, затята самотність серед цього натовпу хижаків раптом відгукнулася в моєму серці глухим, захисним риком мого вовка.

***

Лілі

Білокурий незнайомець так і не підійшов до мене жодного разу за весь вечір. Попри те, що між нами виник той дивний, натягнутий, як струна, візуальний контакт, він залишався на іншому кінці залу в оточенні поважних перевертнів. Але я продовжувала шкірою відчувати його погляд — крижаний, пильний і тепер якийсь дивно глибокий, майже важкий. Щоразу, коли я випадково повертала голову в його бік, то ловила на собі ці блакитні очі.

Втім, нормально подумати про це мені не давали. Моя мати влаштувала справжнє полювання на мою увагу. Вона постійно тягала мене за собою від однієї групи гостей до іншої, міцно тримала під руку й усім своїм виглядом намагалася показати, які ми близькі, люблячі та дружні. Вона щебетала про те, як ми «разом радіємо новому життю», але цей фальшивий спектакль виглядав жалюгідно. Навколо нас стояли перевертні з гострим нюхом — вони чітко відчували крижаний шлейф моєї байдужості та приховану напругу, що йшла від нас обох. Усі бачили, що це брехня, але мати продовжувала тримати міну.

Я подумки благала всі вищі сили, щоб цей фарс нарешті закінчився. Голова вже розколювалася від гучної музики, а ноги втекли б звідси за першої ж нагоди.

Коли я вкотре стояла поруч із матір'ю, намагаючись не слухати її чергову вислужливу розмову з кимось із радників Річарда, повітря навколо раптом змінилося. Натовп вовків перед нами розступився, і до нас упевненою, плавною ходою підійшов той самий світловолосий хлопець. Поблизу він здавався ще вищим, а його золотисто-біле волосся дивовижно контрастувало з бездоганним темним костюмом.

— Прекрасний вечір, леді, — Його голос виявився чистим, глибоким і мав дивну силу, від якої перевертні поруч миттєво підібралися. Він злегка схилив голову перед моєю матір'ю, а потім перевів свій крижано-блакитний погляд прямо на мене. — Дозвольте представитися. Крістіан Вернер, Альфа Срібних Вовків. І я був би вельми вдячний, якби ви подарували мені один танець, прекрасна леді.