6 Розділ

Через події, що сколихнули замок того вечора, — сварку, розбите скло та запах крові напівкровки, який змусив зграю затамувати подих, — Річард ухвалив рішення перенести весілля на наступний день. Альфа не міг дозволити, щоб його свято починалося з гострого напруження в стінах власного дому.

І ось цей день настав.

Із самого ранку замок Чорних Вовків ожив і за вирував так, наче потрапив в епіцентр шторму. Скрізь бігали служники, коридорами розносився аромат свіжих квітів, дорогого вина та запеченого м'яса. Мій затишний сховок знову безцеремонно порушили: до кімнати зайшла ціла процесія з перукарів та візажистів. Мене почали прибирати, наряджати, крутити волосся та допомагати з найменшими деталями приготування.

Увесь дім дихав радісним передчуттям, але в мені не було ні краплі радості. Лише глуха, чорна злість і випалена пустка. Поки навколо моєї голови чаклували стилісти, у мені жило одне гостре, майже хворобливе бажання — щоб це весілля провалилося з тріском. Мені хотілося, щоб зараз прийшли вороги зграї, про яких говорила леді Агнеса, щоб хтось підпалив підпалом місце, де проходитиме церемонія, щоб усе злетіло в повітря! Мені шалено хотілося, щоб моя мати страждала. Страждала так само сильно, як зараз страждаю я, збираючи уламки свого зруйнованого життя. Я хотіла, щоб вона відчула цей біль зради й самотності.

Проте, на жаль, не все і не завжди в цьому житті стається так, як ми бажаємо.

Коли сонце сховалось за обрій, церемонія розпочалася. Наперекір усім моїм темним думкам, усе пройшло ідеально, без жодного збою. Мати в білому шовку виглядала щасливою, Річард упевнено надягнув їй обручку, а магічний обряд прийняття в зграю скріпив їхні узи перед сотнями гостей.

Зараз у величезному, прикрашеному вогнями саду замку панували веселощі. Музика гриміла, столи ломилися від наїдків, гості — могутні перевертні з інших прайдів та еліта Чорних Вовків — гучно святкували, піднімаючи келихи за нового Альфу та його вовчицю.

А я стояла в кутку тераси, затиснувши в руках келих із соком, і почувалася абсолютно, кричуще чужою. На мені була та сама зелена сукня, що переливалася сріблом під нічним небом. Вона була неймовірно красивою, але я відчувала себе в ній, як у маскарадному костюмі. Навколо мене кружляли хижаки. Їхні розмови про полювання, територію та силу були мені далекими. Мій слух уловлював їхній сміх, нюх розрізняв сотні чужих тваринних запахів, і від цього мені постійно, до нудоти, хотілося втікти. Забігти в ліс, сховатися в кімнаті, розчинитися в темряві — аби лише не бути тут.

Проте я не могла піти. Я була змушена стояти тут і терпіти це до самого кінця, до останнього гостя. Як би мене це не дратувало, як би не вивертало зсередини від огиди до цього фальшивого свята, я мала тримати обличчя. Вона — моя мати, а я — її донька. Принаймні в очах усіх цих вовків. Я була її офіційним «обов'язком», живим підтвердженням її минулого життя, яке вона так успішно продала за статус вовчиці Альфи.

Я міцніше стиснула перев'язаними пальцями скло келиха, дивлячись на танцюючу матір у світлі софітів, і подумки почала новий відлік. Перший день мого дворічного ув'язнення офіційно розпочався.

Намагаючись відволіктися від шквалу власних думок, я почала просто роздивлятися натовп. Мої очі байдуже ковзали по обличчях гостей, аж поки я не наткнулася поглядом на когось, хто змусив мене миттєво застигнути.

На іншому кінці розкішно прикрашеного залу, спираючись на масивну мармурову колону, стояв хлопець. І він не просто дивився в мій бік — він невідривно, вивчаюче спостерігав за кожним моїм рухом.

Він миттєво прикував мою увагу, бо виглядав як абсолютна, майже нереальна аномалія в цьому домі. Усі Чорні Вовки та їхнє оточення були темними: чорне, як смола, або темно-каштанове волосся, важкі бурштинові чи карі очі, похмура й тисячолітня гранітна енергетика. Цей же хлопець був їхньою повною протилежністю. Його волосся було дивовижного світлого кольору — настільки світлого, що воно здавалося майже білим, але при цьому шляхетно відливало чистим золотом у світлі весільних софітів. А очі... навіть через усю залу я чітко розрізнила їхній яскравий, крижаний блакитний колір.

Цей контраст мене глибоко збентежив. Він здавався світлим ангелом серед зграї нічних хижаків, але щось у його поставі підказувало, що янгольського в ньому мало.

Ми дивилися одне на одного кілька довгих, наче натягнута струна, секунд. Нарешті, ніби задоволений моєю реакцією, хлопець повільно, з ледь помітною напівпосмішкою на вустах, відвів погляд і повернувся до чоловіків, що стояли поруч.

Я продовжувала спостерігати за ним, і вже за хвилину моя ілюзія про «крихкого світлого хлопчика» розбилася вщент. Я зрозуміла, що він — далеко не просто гість. Те, як із ним розмовляли інші перевертні, те, з якою повагою й острахом вони ловили кожне його слово, і головне — те, як дорослі, кремезні вовки інстинктивно схиляли перед ним голови, чітко давало знати: він Альфа. Голова власної, очевидно, дуже могутньої зграї.

Але в цій ситуації був один вагомий нюанс, який не вкладався мені в голову. Він виглядав як мій одноліток. Йому на вигляд було не більше вісімнадцяти-дев'ятнадцяти років. У нашому світі перевертнів вожаками ставали зрілі, досвідчені чоловіки, як Річард, а молодь до двадцяти років лише вчилася в академіях. Проте цей юнак уже володів залізобетонними повноваженнями та владою, які абсолютно не підлягали його юному віку.

Хто він такий? І чому його крижані блакитні очі так пильно вивчали пустушку, якій немає місця в цьому світі?