5 Розділ

Поки Лілі сиділа на підлозі своєї кімнати, обережно збираючи гострі уламки, за стінами її спальні маєток Чорних Вовків занурився в оглушливу, напружену тишу.

Новина про те, що Альфа привів у дім не просто людську дитину, а вісімнадцятирічну напівкровку-пустушку, блискавично розлетілася зграєю. У вовчому світі чутки ширяться зі швидкістю лісової пожежі, тож іще від ранку замок гудів, як розбурханий вулик. Думки перевертнів розділилися, заклавши основу для прихованого розколу. Консервативна частина зграї, яка свято берегла чистоту крові, лютувала: вони вважали, що дефектна дівчина, в якій не прокинувся звір, не має жодного права перебувати на території Чорних Вовків. Для них вона була аномалією. Інші ж, більш віддані Річарду, стали на бік свого вожака й підтримали його рішення, вважаючи, що Альфа має право захищати родину своєї істинної пари, якою б вона не була.

Проте, попри розбіжності в поглядах, і одних, і інших об’єднувало одне — повне нерозуміння. Ніхто в замку просто не знав, як поводитися з Лілі. Ні охорона, ні прислуга не розуміли, за якими правилами з нею взаємодіяти. За вовчими законами? Але на неї не діяли команди й ментальний тиск, вона не гарчала у відповідь і не схиляла голову перед силою. За людськими? Але дівчина мала вовчий слух та нюх, і звичайна людська слабкість їй теж була не притаманна. Охоронці та прислуга ніяковіли, не знаючи, як правильно підійти чи знайти з нею спільну мову.

Але вечірня сварка з матір'ю змусила весь цей прихований гул миттєво затихнути.

Коли в кімнаті дівчини пролунав дзвінкий, крихкий звук розбитого скла, кожен перевертень у маєтку інстинктивно притис вуха. Хвиля занепокоєння прокотилася коридорами, а за кілька хвилин, коли матір у гніві вибігла зі спальні доньки, замок накрило дещо значно тривожніше.

Запах крові.

Для вовків, чий нюх у сотні разів гостріший за людський, аромат свіжої крові, що раптово заполонив повітря маєтку, став набатом. Вони чітко відчули: дівчина залишилася там одна. Вона відмовилася від допомоги й зараз сама, без сторонньої допомоги, збирає гострі друзки скла, ранячи власні пальці. Цей металевий, солодкувато-гіркий запах просочився крізь щілину дверей, розійшовся коридорами, спустився в хол і змусив охорону підсвідомо підібратися. Напруга в домі досягла свого піку. Всі завмерли, чекаючи, як діятиме Альфа чи його помічники.

Реакція послідувала миттєво, але зовсім не з того боку, звідки всі чекали.

Леді Агнеса, яка саме спускалася сходами до зали, різко зупинилася. Її ніздрі здригнулися, втягуючи повітря. Вона затримала погляд на коридорі другого поверху, а потім повернулася до заціпенлого служника.

— Принеси бинти, антисептик і чисту воду. Живо, — її залізний, спокійний голос розітнув тишу, не залишивши місця для запитань.

Коли служник блискавично виконав наказ, стара господиня замку взяла тацю з медикаментами й особисто, повільним і величним кроком, відправилася вгору по сходах — прямо до кімнати Лілі. Вона йшла виважено, демонструючи абсолютний спокій.

Цей жест леді Агнеси став німим, але потужним уроком для всього маєтку. Спостерігаючи за нею, і охорона, і прислуга, і навіть найзатятіші критики нарешті зрозуміли, як треба поводитися з юною донькою дружини Альфи. Стара матріархиня, чиє слово в зграї було законом, власним прикладом показала: незалежно від того, є в дівчині вовк чи ні, вона перебуває під захистом цього дому. Її кров — це не привід для зневаги чи пліток, а привід виявити турботу й повагу. Вона подала приклад шляхетності, який віднині ніхто в зграї не наважиться порушити.

***

Лілі

Двері моєї кімнати відчинилися без стуку. Після всього, що сталося, у мене всередині миттєво спалахнула глуха злість. Будучи впевненою, що це знову повернулася мати, щоб продовжити свою виховавчу лекцію, я навіть не обернулася.

— Я ж сказала тобі, забирайся! — різко кинула я в темряву кімнати, продовжуючи затято збирати дрібні скалки з підлоги. — Дай мені спокій!

Проте замість метушливих кроків матері я почула іншу ходу. Кроки були повільними, важкими, неймовірно впевненими й розміреними. Вони невблаганно наближалися до мене. Вібрація дубових мостин підказувала: це не вона.

Я завмерла, а потім повільно підвела голову й озирнулася через плече. Світло з коридору вихопило високу, величну фігуру. Стара матріархиня Чорних Вовків дивилася на мене з висоти свого зросту. На мить у її зазвичай суворих, проникливих очах майнуло ледь помітне, але щире занепокоєння, яке вона, втім, одразу ж приховала за маскою залізничного спокою.

— Увесь дім від підвалу до горища за секунду відчув запах твоєї крові, Лілі, — тихо, але вагомо промовила леді Агнеса, дивлячись на мої закривавлені долоні. — Тому я прийшла обробити твої рани.

Вона не чекала мого дозволу. Взявши мене під лікоть, стара жінка м'яко, але наполегливо підвела мене з підлоги й відвела трохи вбік, до крісла біля вікна. Потім вона розвернулася до дверей і зробила короткий жест рукою. До кімнати миттєво, мов тіні, заскочили кілька служників.

— Приберіть тут усе. Швидко, — наказала вона.

Поки слуги беззвучно поралися на колінах біля столу, збираючи залишки скла та понівечену фотографію, леді Агнеса сіла навпроти мене. Вона відкрила принесену аптечку й узяла мої руки у свої — дивовижно теплі, сухі й сильні долоні.

Стара жінка вправно дістала антисептик. Коли прохолодна рідина торкнулася порізів, я навіть не здригнулася — мені було байдуже. Але коли вона почала обережно протирати мої пальці, леді Агнеса раптом на мить завмерла, пильно вдивляючись у мої руки. Я теж опустила погляд і здивовано моргнула. Глибокі порізи, які щойно стікали кров'ю, прямо на наших очах затягувалися, залишаючи лише тонкі рожеві смужки. Мої людські рани загоювалися так стрімко й блискавично, як у звичайного, чистокрового вовка. Фізіологія напівкровки знову зіграла свій химерний жарт.

Агнеса нічого не сказала на це, лише її погляд став ще більш задумливим. Вона почала накладати легкі бинти й паралельно намагалася про щось мене розпитати — мабуть, про тата, про моє минуле життя чи про те, чому я так затято відштовхую їхній світ. Але я була надто занурена в себе, у свій внутрішній біль і випалену пустку, щоб почути бодай слово. Її голос долітав до мене, наче крізь товщу води — глухий, далекий шурхіт. Я просто дивилася в одну точку перед собою.