4 Розділ

Лише зачинивши за собою важкі двері автомобіля і трохи заспокоївши подих, я озирнулася на салон. Тільки зараз до мене дійшло, що в гніві я переплутала машини. Це був не наш центральний позашляховик, а один із супроводжуючих — тут не було материних речей, а в повітрі пахло виключно порохом, шкірою та чужими вовками.

Виходити назад на вулицю, де в бутіку залишилися мати з леді Агнесою, не було жодного сенсу, та й бажання теж. Мій ліміт на спілкування з ними сьогодні був вичерпаний.

Я перевела погляд на дзеркало заднього виду, зустрівшись очима з водієм — кремезним перевертнем з охорони Річарда.

— Ми можемо поїхати назад у маєток раніше за інших? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніші й сухіше.

Чоловік на мить завагався, оцінюючи ситуацію, а потім дістав рацію.

— Перший, це Четвертий. Дівчина в моїй машині, просить повернення на базу. Прийом.

За мить із динаміка пролунав короткий тріск і сухий, знайомий голос леді Агнеси: *«Відпускай. Нехай їде»*.

Охоронець коротко кивнув, сховав рацію, завів потужний двигун, і машина плавно рушила з місця.

Коли ми виїхали за межі міста й заглибилися в закриті території, що належали Чорним Вовкам, дорога пішла через їхнє внутрішнє містечко. Раніше я нічого цього не бачила, бо ми приїхали вночі, але зараз переді мною відкрився цілий світ. Це було дивовижне, автономне поселення: затишні дерев'яні та кам'яні будинки, чисті вулиці, що тонули в зелені лісу.

Я припала лобом до холодного скла, спостерігаючи за їхнім життям. На галявинах безтурботно бігали й реготали діти. На моїх очах один хлопчик на бігу перекинувся на пухнасте сіре вовченя, перекотився через голову й почав грайливо кусати за лапу іншого малюка. Неподалік, біля великої дерев'яної альтанки, спокійно ходили дорослі перевертні у своїх вовчих подобах — величні, граційні звірі з густою шерстю, які абсолютно гармонійно почувалися у своєму тілі. Тут панувала абсолютна єдність, сила та затишок. Вони всі були частиною чогось єдиного. Великого союзу.

І від цього видовища мені стало ще сумніше. На очі знову накотилися сльози, а в грудях защеміло так, наче туди загнали голку. Вони всі мали те, чого в мене ніколи не буде — внутрішнього звіра, зграю, відчуття абсолютного дому та приналежності. Я дивилася на це чуже щастя й розуміла, що я тут — як дефектна деталь у бездоганному механізмі. Для них я назавжди залишуся нічим, пустушкою, яку терплять лише через примху Альфи.

Коли позашляховик нарешті зупинився біля знайомого сучасного замку Річарда, всередині мене все вило від суму, образи та самотності. Мені хотілося кричати, розбити щось, розридатися вголос, оплакуючи своє зруйноване життя і тата, який був моїм єдиним захистом від цього жорстокого світу.

Але я глибоко вдихнула, зціпила зуби й буквально силою проковтнула цей важкий ком у горлі. Не дозволю нікому тут побачити мою слабкість.

Я різко відчинила двері, вискочила з машини й, не озираючись на охорону, швидким кроком зайшла в замок. Стрімко піднялася гвинтовими сходами на другий поверх, майже бігом подолала коридор і нарешті опинилася у своїй кімнаті.

Зачинивши двері на замок, я притулилася до них спиною й заплющила очі. Мій єдиний сховок. Моя маленька фортеця, де зі столу на мене тепло дивився тато з фотокартки. Тільки тут я нарешті могла побути собою й не вдавати, що мені байдуже.

Минуло кілька годин. За вікном остаточно стемніло, і кімнату затопили густі вечірні сутінки. Я так і сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками. Трохи охолола, емоційна буря всередині вщухла, залишивши по собі лише випалену пустку й глухий біль.

Раптом тишу розітнув різкий, безцеремонний стук, і двері відчинилися ще до того, як я встигла дозволити увійти. На порозі стояла мати. Навіть у напівтемряві було видно, як важко здимаються її груди від гніву. Вона вже була в якійсь іншій, парадній сукні, з ідеальною зачіскою, але обличчя викривила злоба.

— Ти знущаєшся з мене?! — з порогу вибухнула вона, зачиняючи за собою двері з гучним ляском. — Ти влаштувала істерику в бутіку, втекла, змусила мене червоніти перед леді Агнесою! Ти хоч розумієш, як це виглядає перед зграєю?! Донька нової обраниці Альфи поводиться як невиховане людське дикуняти!

Я навіть не поворухнулася. Лише байдуже подивилася на неї знизу вгору.

— Мені байдуже на твою зграю, мамо. Я ж сказала.

— Замовкни! — вона підлетіла до мого робочого столу, її очі люто блищали в сутінках. — Ти навмисно це робиш! Ти чіпляєшся за своє минуле, за свої людські звички, щоб просто зіпсувати мені життя! Ти топиш мене, коли я нарешті знайшла своє щастя, свій справжній дім!

Вона розмахувала руками й у гніві зачепила край комода. Пролунав гучний шурхіт, а за ним — дзвінкий, гострий звук розбитого скла.

Час ніби сповільнився. На підлогу впала та сама рамка. Моя найулюбленіша. Де ми троє — тато, я і вона — сміялися на пікніку. Скло розлетілося на дрібні друзки, перекресливши татове обличчя на знімку гострими тріщинами.

У кімнаті повисла мертва, оглушлива тиша.

Я повільно підвелася з ліжка. Усередині мене щось остаточно, безповоротно зламалося й померло. Я дивилася на розбите скло, потім на матір. У її очах на мить майнув переляк від власної необережності, але вовчий гонор миттєво взяв гору. Вона випрямилася і почала виправдовуватися, її голос звучав жалюгідно й роздратовано:

— Це... це випадковість! Ти сама винна, довела мене! І взагалі, годі вже носитися з цими старими шматками паперу! Потрібно жити далі, Лілі! Твого батька більше немає, те життя в минулому, забудь його вже нарешті! Тепер у нас інша реальність, інші правила, ти мусиш...

Поки вона сипала цими жорстокими, пустими словами, виправдовуючи свій вчинок, я вкотре — і тепер уже остаточно — зрозуміла: від моєї матері не залишилося нічого. Та жінка, яка колись любила мого тата, яка захищала мене, розчинилася в бажанні догодити Альфі. Переді мною стояла абсолютно чужа, егоїстична вовчиця, для якої пам'ять про людину була лише прикрим хламом.