3 Розділ

Ранок зустрів мене прохолодою та настирливим сонячним променем, який пробрався крізь панорамне вікно моєї нової кімнати. Я прокинулася з дивним відчуттям: у цьому будинку було надто тихо, але мій загострений слух і нюх чітко вловлювали, що за межами спальні життя вже вирувало на повну. Запах свіжої кави, випічки та ледь відчутний, але виразний аромат грози й хвої — знак того, що Альфа вже на ногах.

Я вдягнула прості джинси та вільний чорний худі. Жодного бажання чепуритися задля цієї родини у мене не було. Коли я спустилася монументальними дубовими сходами до обідньої зали, там уже всі були в зборі.

За довгим столом із темного мармуру сиділи Річард, моя мати та леді Агнеса. Мати буквально світилася від щастя, заглядаючи в очі своєму Альфі, а Річард злегка посміхався, накриваючи її долоню своєю велетенською рукою. Леді Агнеса сиділа на чолі столу, як завжди, бездоганно рівно, повільно попиваючи чай.

Коли я увійшла, розмова на мить стихла.

— Доброго ранку, Лілі, — м'яко привітався Річард. — Сідай, снідай.

Я мовчки кивнула й сіла на вільне місце якомога далі від них, присунувши до себе тарілку з тостами. Мати одразу ж подалася вперед, її очі схвильовано заблищали.

— Лілі, люба, у нас термінова новина, — швидко заговорила вона, крутячи на пальці розкішну каблучку з діамантом. — Традиції Чорних Вовків суворі, і Річард вирішив не відкладати все на потім. Весільна церемонія та обряд прийняття в зграю відбудуться вже сьогодні ввечері.

Я ледь не поперхнулася тостом, але вчасно стрималася. Сьогодні? Вони вирішили влаштувати це за лічені години?

— Тому, — продовжила мати, не даючи мені вставити й слова, — одразу після сніданку ми їдемо до закритих весільних салонів міста. Треба обрати сукню мені, а також підібрати щось гідне для тебе. Леді Агнеса люб'язно погодилася поїхати з нами, щоб допомогти з вибором за канонами зграї.

Я повільно перевела погляд на стару вовчицю. Леді Агнеса ледь помітно кивнула мені, підтверджуючи свої слова. Її погляд ніби говорив: *«Це обов'язок, який ми маємо виконати без зайвих сцен»*.

Мати дивилася на мене з острахом, явно очікуючи, що я зараз влаштую протест, почну кричати чи наввідріз відмовлюся їхати. Річард теж уважно спостерігав за моєю реакцією, наче прощупував межі мого характеру.

Але я лише глибоко вдихнула, ковтнула чай і коротко кивнула.

— Добре, — сухо відповіла я.

Усередині мене панувала повна байдужість. Сперечатися не було сенсу — це лише затягнуло б процес. Якщо вони хочуть влаштувати цей фарс так швидко — нехай. Я просто змирилася зі своєю участю в цьому безглуздому циркові під назвою «весілля величного альфи». Для мене це був просто ще один обов'язковий пункт, який треба витерпіти, щоб запустити зворотний відлік моїх двох років волі.

— Чудово, — з полегшенням видихнула мати, розслабляючи плечі. — Тоді збираємося, машина буде за тридцять хвилин.

Я доїла свій тост у повній тиші, ігноруючи піднесену атмосферу за столом. Попереду на мене чекав довгий день у компанії весільного шовку, материнського прихильництва та залізних поглядів леді Агнеси.

Після сніданку ми вирушили в дорогу. Коли ми вийшли на подвір'я, я мимохідь застигла на місці. Біля ґанку вишикувався цілий кортеж: три величезні броньовані чорні позашляховики з тонованими вікнами, навколо яких зосереджено ходили міцні чоловіки в строгих костюмах — охорона зграї.

Я здивовано підняла брову, розглядаючи цю кавалькаду, але за своєю звичкою вирішила нічого не питати. Яка мені різниця, скільки грошей Альфа витрачає на пафос?

Проте леді Агнеса, яка йшла трохи позаду, миттєво зчитала моє німе здивування. Охорона шанобливо відчинила перед нами двері центрального авто.

— Тебе дивує така кількість охорони, Лілі? — спокійно запитала стара вовчиця, сідаючи на шкіряне сидіння поруч зі мною. — Це не тривіальна демонстрація статусу. Світ перевертнів жорстокий. Річард — голова наймогутнішої зграї, і є чимало тих, хто бажає нашкодити Альфі, послабити його або завдати удару через його родину. Особливо в день весілля, коли увага розпорошена.

Я лише байдуже знизала плечима й відвернулася до вікна. Мені було байдуже на їхні міжусобиці та ворогів. Якщо вони хочуть жити в постійному страху й ховатися за броньованим склом — це їхній вибір.

Бутік у центрі міста виявився закритим для звичайних відвідувачів — сьогодні він працював виключно для нас. Це було розкішне приміщення з ліпниною, величезними дзеркалами в золотих рамах та кришталевими люстрами.

Почалися нудні, нескінченні вибори весільної сукні для моєї матері. Консультанти кружляли навколо неї, підносячи один оберемок білого шовку та мережива за іншим. Мати приміряла вже п'яте вбрання. Вона крутилася перед дзеркалом, сміялася, і варто було визнати — вона була справді гарною в будь-якій сукні. Витончена, витончено-вовча краса, яка розквітала від усвідомлення власного щастя.

Я сиділа на м'якому диванчику в кутку, і з кожною хвилиною мені ставало дедалі важче дихати. Раптом перед очима виник зовсім інший спогад. Старе, трохи пожовкле фото, яке я ще вчора власноруч поставила на тумбочку у своїй кімнаті. Мама — у простій, скромній білій сукні без жодного пафосу, а поруч із нею — мій тато. Він щиро, так тепло сміявся, обіймаючи її за талію на порозі нашого старого будинку. Тоді вона виглядала по-справжньому живою.

Усередині все стислося від гіркої образи за батька. Як вона могла так швидко все забути? Як могла проміняти ту щирість на цей золотий замок і броньовані машини?

Я зсутулилася, а моє обличчя стало похмурим і темнішим за грозову хмару. Я затято дивилася в підлогу, ховаючи очі.

— Лілі, — тихий, сухий голос леді Агнеси змусив мене здригнутися. Стара вовчиця уважно спостерігала за мною весь цей час. Вона не стала розпитувати, про що я думаю, але в її очах майнуло щось схоже на розуміння. — Тобі необов'язково сидіти тут. Іди до інших примірочних в іншому крилі залу, подивися сукню для себе. Тобі теж потрібне вбрання на вечір.