2 Розділ

Кімната виявилася просторою, залитою м’яким денним світлом, що падало з велетенського вікна від підлоги до стелі. Інтер'єр був виконаний у світлих, стриманих тонах: мінімум меблів, велике ліжко з важким сірим покривалом і письмовий стіл із темного дерева біля стіни. Усе виглядало дорого, сучасно й бездоганно, але для мене цей простір залишався просто чужою, холодною коробкою.

Невдовзі у двері тихо постукали. На порозі з’явилися дві молоді покоївки — судячи з їхнього настороженого вигляду й того, як вони миттєво втягнули носом повітря, молоді вовчиці зі зграї. Вони тримали мої валізи й несміливо запропонували допомогти розкласти речі.

— Дякую, не треба, — спокійно, але твердо відмовилася я, забираючи у них свої сумки. — Я сама все зроблю.

Дівчата перезирнулися, злегка вклонилися й поспіхом пішли, явно відчуваючи полегшення від того, що їм не довелося довго перебувати поруч із пустушкою.

Весь залишок дня я провела наодинці з собою. Я розбирала речі повільно, навмисно розтягуючи час, щоб не думати про те, що відбувається за межами цих чотирьох стін. Крок за кроком я перетворювала це чуже місце на свій маленький закритий форт. Мої улюблені книги вишикувалися на полицях, звичні светри зайняли свої місця в гардеробі. Але найголовніше — я дістала рамки з фотографіями.

Я розставила їх на тумбочці біля ліжка та на робочому столі. Зі знімків на мене дивився тато — його теплі, щирі очі, його легка посмішка. На одній із фотографій ми разом сиділи на старій гойдалці біля нашого будинку. Дивлячись на нього, я відчула, як до горла знову підступає туга, але я глибоко вдихнула, змушуючи себе заспокоїтися. Поки його речі й пам'ять про нього зі мною, я зможу витримати ці два роки.

Надвечір, коли сонце вже майже сховалося за верхівками суворого хвойного лісу, у двері кімнати знову постукали. Цей стук був іншим — повільним, важким, упевненим.

— Заходьте, — гукнула я, не чекаючи нічого хорошого.

Двері відчинилися, і в кімнату плавно, з королівською величчю увійшла мати альфи. На ній була елегантна сукня глибокого смарагдового кольору, а сиве волосся було зібране в бездоганну зачіску. Вона трималася так, наче весь цей замок належав тільки їй. Її гострі, проникливі очі миттєво оглянули кімнату, затримавшись на фотографіях мого батька, а потім зупинилися на мені.

Я випрямила спину, готова захищатися і вислухати чергову порцію зневаги, але стара жінка лише злегка кивнула.

— Ти смілива дівчинка, Лілі, — її голос звучав сухо, але в ньому не було тієї ворожості, яку я очікувала почути. — Твоя відвертість на ґанку могла здатися нахабством, але я ціную прямих людей. Я прийшла сказати, що не маю нічого проти твоїх слів. І ворогом твоїм я також не є.

Я здивовано підняла брову, не чекаючи такого повороту від старої матріархині Чорних Вовків.

Жінка зробила крок ближче, і в її погляді майнуло щось схоже на крижану гордість за власну родину.

— Чорні Вовки славляться своєю відданістю дому та традиціям, — продовжила вона, карбуючи кожне слово. — І в стінах нашої зграї діють суворі закони честі. Мій син — Альфа, і тепер твоя мати під його захистом. А отже, ти теж. Я хочу, щоб ти знала: тут, у цьому домі, ніхто й ніколи не осмілиться сказати чи зробити щось проти твого недоліку. Жоден вовк не посміє зневажити тебе за те, що в тобі немає звіра. За цим я простежу особисто.

Вона замовкла, даючи мені час усвідомити її слова. Я мовчала, розгублена такою несподіваною шляхетністю з її боку. Це не була любов чи раптове прийняття, ні. Це була залізна повага до власного статусу й порядку у своєму домі.

Стара леді повернулася, збираючись іти, але біля самих дверей зупинилася і востаннє подивилася на мене через плече.

— Два роки — це довгий термін, Лілі. Побачимо, чи не зміняться твої плани. Але на цей час запам'ятай моє ім'я. Мене звати леді Агнеса. Доброї ночі.

Двері за нею тихо зачинилися, залишивши мене в повній тиші підхоплених вечірніх сутінків. Я повільно сіла на ліжко. Перший день у лігві Чорних Вовків добігав кінця, і він виявився зовсім не таким, як я собі уявляла.