Алеями людських почуттів

Алеями людських почуттів

(8 оповідок)

Падало листя

1

Осінь. Туманний день. Важкі сірі хмари заховали сонце. Паркові дерева, що недавно красувалися в розкішних зелених шатах, змінили своє вбрання. З’явилися нові яскраві барви, сотні різних відтінків: від золотистого, до ніжно-салатового. Проте кожного дня ця вигадлива одіж ставала дедалі легшою. Дерева скидали її, готуючись зустріти зиму, що мала прийти неминуче. Про це свідчили перші ранкові морози.

На алеях ніде нікого не видно. Тиша. Чарівна й загадкова. Та ось в одну мить все змінилося. Неочікувано, ніби нізвідки подув сильний вітер. Цей незваний гість сполохав ідилію. Вітер закружляв у незвичному спонтанному танку, обираючи собі за партнерів то дерева, прагнучи їх роздягнути остаточно, то пожовклі трави. То раптом зникав кудись, то знову несподівано вертався, закликаючи до своєї незвичної забави.

Цього разу він обрав за партнерку струнку красуню березу, розкішні віти якої звисали аж до самої землі. Вони крутилися у танцювальних па, зливаючись в одне ціле і доповнюючи рухи один одного.

Прагнучи підтримати стрімкий хоровод, з берізки зірвався маленький листочок. Вітер підхопив його, і вони полинули у вільних просторах, то підіймаючись до сірих хмар, то опускаючись аж до найнижчих трав.

Новоявлений мандрівник витав, крутився, ширяв. Ця неймовірна круговерть скінчилася так само швидко, як і розпочалась. Вітер попрямував у пошуку нових пригод і нових захоплюючих танців, а листочок зостався сам. Він ще трохи політав і помаленьку почав опускатися додолу. Такий слабкий і одинокий, малесенький вогненно-жовтий листочок.

Спочатку його зниження було неквапливим, легкоплинно-задумливим, але тут втрутився дощ. Осідлавши прозору краплинку, листочок стрімголов понісся додолу.

Ще мить – і подорож закінчиться. Але знову, як і першого разу, нізвідки з’явився вітер-рятівник. Він подув з такою силою, що листочок знову понесло кудись у незвідану небесну далечінь. Вперед, у невідомість.

2

Вітряний потік відніс багрянобокого мандрівника до непоказного будиночка, що знаходився на околиці міста біля самого лісу. Листочок приклеївся-припав до вікна. І хоча зі скла стікали потоками краплинки дощу, лист тримався міцно, не здавав своїх позицій.

За вікном видно невеличку кімнату, що вщерть захаращена різними речами. Найбільше там було іграшок та різної живності. Три акваріуми з рибками та черепашками, кілька кліток з папугами і хом’яками. В маленькому ліжечку, згорнувшись калачиком спали разом маленькі кішечка і песик. А в центрі цього царства речей на підлозі сидів маленький хлопчик.

Незважаючи на розмаїття іграшок у приміщенні малюк сумно перебирав ключі на зв’язці. Було зрозуміло, що все оточуюче йому набридло і давно вже не приваблює. Всю свою цікавість і увагу він сконцентрував на тому, що тримав у руках.

Дощ за вікном продовжував іти, листочок тримався скла, ніби чогось чекаючи. На землю повільно, але неминуче, опускалися сутінки.

Раптом у кімнаті спалахнуло яскраве світло, вихопивши з мороку ще цілу купу різних речей, яких до цього не було видно: кілька книжкових шаф, новенький телевізор, комп’ютер і ще безліч предметів.

– Любий, чому ти на підлозі? Не дай Боже застудишся. Негайно встань.

На порозі стояла гарно вбрана висока жінка, це вона ввімкнула світло.

Хлопчик слухняно підвівся, сів на м’який диван.

– Дорогенький, мамі треба знову їхати на роботу. Тобі доведеться побути самому.

– Але ж ти щойно приїхала.

– В місто дорога неблизька. Ти ж знаєш, що цей будиночок ми придбали заради тебе, аби ти міг дихати свіжим повітрям. Більше затримуватись не можу. Не сумуй. Бувай! – мама помахала рукою і вийшла.

Малюк нічого не відповів, він просто сидів, ображено опустивши голову.

Через кілька секунд двері кімнати рвучко відчинились.

– Хлопче, ти знову сховав десь ключі? – в голосі жінки чулися роздратування, поспішність і знервованість. Вона запізнювалась.

– Ні, – малюк ще нижче опустив голівку.

– А якщо чесно?

Хлопчик мовчав.

– А, що це в тебе за спиною?

Малюк почав швидко ховати ключі під подушку, але вони підступно і по-зрадницьки задзенькали.

– Знову починається! Я запізнююсь! Ти розумієш це? – мати забрала ключі, хотіла було виходити, але зупинилась на півдорозі. – Не треба сліз, я вирішу деякі справи і одразу додому. Завтра вихідний, цілий день будемо разом.

Вона вийшла і майже одразу повернулась із кліткою.

– Хотіла подарувати тобі завтра. Але може ця пташка тебе втішить?

Жінка поставила невеличку клітку на край столу і, поцілувавши дитину, хутенько вийшла з кімнати.