Оповідання

2015 р.

Батько тримав за руку п’ятирічну доньку. Вони спускались до підземного переходу. Дівчинка вигукнула:

– У-х-ти!

В кінці переходу виднілась зелень дерев та кущів, й чим ближче підходили, тим ширшим ставав пейзаж: вимальовувались галявина, за нею лісок, вдалині – блиск ставка.

– Давай скоріш туди! – дівча потягло чоловіка за собою.

Тільки-но над ними шумів мегаполіс, а кілька кроків і гам вщух. Ледь чутно шелестіло листя, дзюркотів струмок і кумкали жабки. 

– Ой! Річечка! – зраділа мала. 

Асфальтована доріжка переходила в місток. З одного боку – струмок ніс воду в озерце, яке лежало з іншої сторони містка. 

– Пішли,– поквапив батько, – тут ще багато цікавого. 

Він вперше привів доньку сюди, та й сам багато років не був в парку.

1995 р.

Олена та Олег – школярі, років дванадцяти –  вибігли з підземного переходу в парк, звернули з доріжки й чкурнули до дитячого лабіринту, що стояв на галявині біля ставу. Він складався з двох однакових частин. Невисокі стіни, зроблені із залізних труб, утворювали серпантинні ходи.

– Хто останній, той дурак, – дівчина вбігла в правий вхід, а хлопець влетів в лівий. Санки, які тягли за собою, покидали в сніг.

Оленка вибралась з лабіринту перша.

– Капєц! – обурився Олег. – Так нечесно!

– Чесно-чесно! –  Олена висунула язика. – Ти програв! Дурак! 

– Сама така! – і жбурнув в неї сніжкою.

Діти гасали навколо лабіринту, граючись в сніжки. Олена зойкнула і завмерла, розтираючи по обличчю сніг. А Олег в запалі поцілив в неї ще сніжку. 

Сльози змішались з талою водою.  

– Ти не дурак! – дівчина підібрала сани. – Ти ідіот! – і побрела до озера.

– Стій! – гукнув Олег, – я не хотів!

Олена дійшла до містка. «І як лапки не мерзнуть» – дивувалась про себе. На кризі снували, сиділи й тріпотіли крилами дикі качки, які чомусь не відлетіли в теплі краї. Деякі плавали там де впадав струмок, що не давав воді замерзнути.

Олег підійшов і мов читаючи її думки, мовив:

– Звикли до холоду, як моржі, ну не тварини, а люди, які в ополонки ниряють. 

Дівчина відсунулась від нього.

– Ну, вибач,– він знов підступив до неї, – я не навмисне, –  простягнув носовичка.  

Олена глянула з-під лоба, взяла платочок, витерла  обличчя і хотіла повернути.

– Залиш, в мене ще є. 

Дівчина шмигнула носиком, але носовичка залишила.

– Мир? – уточнив хлопчик.

Олена кивнула й діти посунули до пагорба з якого спускався люд на санчатах та лижах. 

Тут колись вони й познайомились. Олег того дня врізався в сани Олени. 

2010 р. 

Сніжинки вкривали застиглі каруселі, гойдалки й «чортове колесо» в парку. 

– Макс! 

– Привіт! – він озирнувся, посміхнувся і накрив дівочі долоні своїми, – холодні.

Вона пригорнулась до нього.

– Чекай, Ліно, – став ритись в кишенях і натягнув свої рукавички на задубілі пальці дівчини. 

В обох по тілу розлилося приємне тепло, коли його губи припали до її вуст. 

– Вічність не відчував тебе, – видихнув.

– Я так скучила!

– І я скучив, Ліно! Дуже!

– Як же хочу літа!

– Я побуду твоїм літом, – і Макс затис її в обіймах.

Ліна випурхнула з них, зняла рукавички і дістала з сумочки книгу. 

– З Днем Святого Валентина! 

– «Пригоди Тома Соєра», – прочитав назву, – Мені ж тридцять, а не тринадцять?

– Ти ж казав, – знітилась Ліна, –  що давно хотів перечитати її.

– Жартую! Так перечитував кілька разів, а потім книга десь ділась. Дякую! Ти супер! – він вийняв з кишені футлярчик, – з Днем Закоханих!

Ліна витягла золотаву продовгувату пластинку прикрашену камінцями у вигляді квітів та з сердечком на кінці. 

– Це новий дизайн ложок? 

– Чудо ти, – Макс розкрив книгу і поклав прикрасу між сторінок, – завжди в тебе з ними напряг.

– Закладка? Точно! Стильна штучка! Обожнюю тебе!

– Майже як в О. Генрі, – посміхнувся Макс. – Пам'ятаєш, «Дари волхвів»?

– А! Гребінець і ланцюжок? Та в нас не все так трагічно. 

– Хтозна,– він уважно глянув на дівчину.

Ліна поклала подарунок до сумочки і відповіла: 

– Якби ми не обпеклись тоді, то не мали б того, що є зараз у нас

2015 р.