Глава 2

П’ять хвилин Астрея гіпнозувала вхід до підземелля. Ще стільки ж часу то спускалась на п’ятнадцять-двадцять сходинок, то поверталась назад. Зрештою, коли минуло майже двадцять хвилин, а з підземелля ніхто так і не вийшов, надія зустріти суворого викладача за межами кабінету до обіду повністю розтанула.

Астрея вчепилась блідими пальцями в поручень та приречено сковзнула до темного вузького проходу. Рідкі факели ледь розсіювали пітьму, а стеля нависала лиш в половині метра над головою. Плечі постійно торкались стін — дві людини там ніяк би не розминулись.

За п’ятдесят сходинок Астрея виявила невеличке заглиблення на кшталт сходового майданчика, де й зупинилась передихнути. Стіни та стеля давили, а повітря невпинно закінчувалося. Аби не піддатися спокусі повернутися, вона швидко ступила на сходи, що вели вниз. Ще один майданчик…

Здавалося, що минула вічність, хоча, насправді — не більше десяти хвилин. Серце шалено калатало, а з очей від страху бризнули сльози. Астрея остаточно вирішила, що після того, як вийде, ніколи більше не повернеться на ці сходи. Хай краще її оштрафують та виженуть — терпіти такі муки щотижня неможливо.

Стало світліше — попереду показалося мале віконечко. Оскільки будівля університету розташовувалася на краю невисокої прямовисної скелі, сходи до підземелля частково знаходилися над водою.

Астрея припала до того віконечка та ледь не розбила його, поки намагалась відчинити. Повіяло свіжим морським повітрям. Вмовити себе піти далі не вдавалося. Можливо, вона б вже назавжди залишилась на цих клятих сходах біля вікна, але згори долинули швидкі та гучні кроки. Астрея зіщулилась, а за мить — відчула запах попелу.

— Русалонько, ти б гребла швидше?

Сонячне світло та доступ до повітря трохи вирівняли дихання, але говорити Астреї ще було важко.

— Ід…

— Що? — хлопець скривився та нахилився, щоб розібрати нечітке бурмотіння.

Астрея зробила глибокий вдих та видих.

— Іди до, — вона послала нахабу до загальновідомого місця, після чого ледь чутно додала: — Я океаніда.

Він фиркнув:

— Мені байдуже. Рухайся. Я запізнююсь.

— Наскільки мені відомо, Пекло в іншому корпусі, — вона зневажливо кивнула головою за спину.

— Я син бога, а не якийсь посередній демон, — чорні очі зблиснули недобрим блиском.

— Всі ми діти божі. Завчасно треба виходити, щоб не запізнюватися. Або користуватися дзеркалом.

— Я сам вирішу, коли та куди мені виходити, — хлопець скрипнув зубами. — Сама б краще пройшла крізь дзеркало та не створювала затори в коридорах.

— Я першокурсниця, я ще не вмію.

Хлопець хруснув кісточками пальців:

— Значить так, першокурснице, якщо ти зараз же не просунешся далі, я тебе з вікна викину.

Та Астрея б сама із задоволенням стрибнула з того вікна у воду. Аби тільки не залишатися в цьому жахливому місці! Але при всьому бажанні, вона б у цю кватирку навіть голову не просунула.

Оскільки суперечка та важке та загрозливе дихання за спиною частково відірвали думки від переживань, Астрея причинила вікно та впевнено рушила вперед. Але вже за п’ятнадцять кроків вона знову заклякла на місці. Здавалося, що для дихання достатньо повітря було тільки біля вікна.

— Чого стоїмо?

Астрея повільно повернулась до високого хлопця обличчям та ледь чутно пробурмотіла:

— Мені треба назад.

Пальці знову тремтіли, а дихання збилося.

— Що? Ти не при собі? — хлопець вже хотів скинути повільну дівчину зі сходів, коли помітив, як на її блідих щоках зблиснули сльози. — Гей, ти чого? — він обережно торкнувся плеча, але Астрея відсахнулась на крок назад та зсутулилась.

— Відпусти! Відпусти! Від…

— Я не чіпаю! Не чіпаю! — він виставив перед собою долоні.

Оце треба було застрягти на сходах з божевільною…

— Мені треба до вікна. Будь ласка, до вікна…

За дві хвилини Астрея знову дихала свіжим повітрям. Періфет сидів трьома сходинками вище.

Наскільки аморально перелізти через заплакану океаніду та піти складати тест, що пропустив минулого тижня?

— Боїшся?

Астрея скосила підозрілий погляд:

— Тебе?

Періфет зробив глибокий вдих.

— Ні.

Пів хвилини Астрея вагалась та мовчала.

— Так.

— А чого ти боїшся?

— Я… Я не знаю.

— Темряви?

— Ні.

— Тоді чого ми повернулись до вікна?

— Не заради світла. Тут нема чим дихати.

— Як на мене, достатньо. Обмежений простір? — Астрея невпевнено кивнула. Вона навіть Уні не розповідала про свій страх. — Я чув про таке. Але це дивно. Ти ж не людина. У тебе не має бути таких проблем.