Розділ 39

27 квітня. 01.03.

Дима Монатик - Всё, Что мне нужно

Я не хочу спати. Хочу просто лежати і думати. Думати про те, про що ніколи не скажу нікому. Не напишу, не подумаю більше. Залишу це ночі. Виходить якось не зовсім реалістично, насправді, я не зможу покинути це, а буду ось так носити у своїх мізках ще довго. Скільки ще? Який наш час? Чим далі, тим більше я відчуваю себе дурною. Всі на це дивляться і думають, що там може бути в 16(майже в 16), так дитячі речі. Егоїсти... Люблять тільки себе... А в мене дійсно мурашки від нього... Я готова допомогти і підтримати у всьому. Хочу просто бути поруч. І напевно, відпустити... Я боюся. Боюся, що залишилося чотири місяці... Чотири місяці до підготовки до ЗНО. Що буде тоді. Ми, як миші в лабораторії, які чекають, коли препарат подіє правильно і вони помруть, як герої. Ми не зможемо бути разом. Але нам так добре разом. Тільки удвох. Можливо, якось все-таки вийде. Вчитися разом. Та ну, дурня це все. Ми не зможемо. І через нестійкий емоційний стан, постійно будемо сваритися. Чотири місяці... Навіщо я це все почала? Хоча ні, це він почав, він ж прийшов тоді на алгебру. Я не хотіла. Кого ти дуриш? Ти вмирала, так хотіла. Все закінчується. І хто його знає через скільки часу прийдеться придумувати нові імена для дітей, які підходять до прізвища. Хто його знає, коли я знов зміню колір волосся. Надіюся, цей раз буде не в блондинку... Мені і з русим нічого. Я напишу... Напишу, тільки для себе. Просто на листок і сховаю. Якщо скажу йому, то потім буде боляче. Боляче буде все одно, але, принаймні, буде терпиміше. Мені ліньки вставати по листок... Напишу в голові. Я геть з'їхала з розуму, не хочу так. Пишу... Вимальовую букви десь далеко перед собою. В мене закінчилися ті дурні дні.(P.S. не про ті дні, які ви подумали) Дні, коли я гуляла сама, а коли бачила когось знайомого, брала телефон і казала: "Я вже підходжу, не злися, скоро буду". Тепер я можу вийти і в 9 вечора, бо треба погуляти з собакою. СОБАКОЮ! Раніше я обходила собак третьою дорогою. Тепер я безстрашна. А головне, я перемогла страх тебе. Не ховаю погляд від тебе, а літаю в твоїх очах. Ти не бісиш своїми розмовами. Так, ми сваримося постійно, зате класно миримося. Сама для себе якось почала думати, що і хлопці вміють кохати і всі фільми, де хлопці добиваються дівчат - це, виявляється, не видумки жінок-оптимісток. Інколи, ти не даєш мені вибору. І чомусь мене це не злить, іншому я б навела 150 аргументів, чому я права, а якщо треба, то б й в ніс дала, але не тобі. Ти захоплюєшся мною і стараєшся змінитися, а я захоплююся тобою і хочу бути, як ти. Кожного разу, коли я дивлюся на зорі, то бачу, як ти на них також дивишся. Думаю, ти мій соулмейт. Хоча хто ми такі? Люди? Нам не підвладні можливості таке знати. Ми приречені просто кохати і не розуміти як... Я дійсно виглядаю ненормальною. І дурю себе тут, ніби ніколи того не думала, а сама постійно про це думаю. Спи собі, дитино, ніч на вулиці, немає чого думати. Найбільший буде прикол, якщо він такого не відчуває і в кінці таке: "Пробач, котику, я не хотів". Я засміялася в подушку, збоку, то виглядало, ніби я задушити себе хочу. Сміюся в подушку і не можу тупо зупинитись:

- Даша, що сталося?,- прокидається Яна

- Пробач, я засміялася, просто не витримала

- Ти мале гавно, навіщо мене будити?

- Я не хотіла. Чуєш?

- Даша, що ти завтра робиш?

- В школу йду, а що?

- А тобі дуже треба туди?,- дивне питання

- Ну я довго пропускала, а в тебе є пропозиції?

- Я хотіла завтра поїхати в тунель кохання з Владом

- Класно

- Ну поїдь з нами

- І Ніком?,- вона явно про таке не думала, тому трохи нахмурилася

- О так взагалі супер

- А де він? Далеко їхати?,- питаю я

- Рівненська область, хвилин 30-40

- Влад на машині?

- Так, звичайно

- А що будемо робити з школою?,- Яна запитала мене

- Ми не зможемо її пропустити,- а жаль, було б класно

- А які в тебе уроки завтра?

- З важливих тільки алгебра

- Ну то потім тобі пояснить Лариса Василівна

- А може ти зайдеш до неї, вона за тобою заскучилася, а я на першому посиджу і поїдемо

- А в Ніка, що за уроки?

- Зараз дізнаюся

*Нік, що в тебе за уроки завтра? Може не підемо, в мене є ідея одна*

- Даша, ти не думаєш, що він спить?,- засміялася Яна

- Думаю, але хто його знає,- ха, засвітилася лампочка,- Диви

*Залежно від твоєї ідеї*

- На що він натякає?,- почала злитися Яна

- От завтра в нього і дізнаєшся,- засміялася я. Бідний Нік

*Чого ти не спиш?*

*Гоа, коли бачить, що телефон засвічується, мене будить...*

*Ахахахаха, точно, я забула, лох. Яна з Владом хочуть разом погуляти і заодно познайомитися ближче*,- такого вони не хочуть, але мусять хотіти

*Я за. Тільки чого не можемо після школи?*,- так просто згодився? Правильно казала мені бабуся, що тільки дуже сміливий може полюбити мене. Що б це не означало...

*Яна хоче в тунель кохання. Пофотографуємося, погуляємо. Влад нас завезе*

*Клас, вже хочу завтра. А коли?*

*Я маю сходити на перший, на алгебру і можемо їхати. В тебе що першим?*

*Фізика, я не піду взагалі*

*Окей, до завтра😘*

*Добраніч❤*

*❤*

Яна вже тихенько спала. І я вирішила зробити, як вона. Я лягла на спину і закрила очі... Над мною здійнялося зоряне небо. Привіт, паралельний світ. Надіюся, сьогодні без снів з вбивствами...

***

Мої підбори стукають по бруківці, що мене дуже бісить. Я не можу того змінити, бо спостерігаю збоку. Мені років 35 збоку. Я заходжу в скляні двері, якийсь хмарочос. Величезний хол, рецепція, заходжу в кабінет. Відчувається, що тут моє місце, всі ці речі. Знімки по стінах. Я знімаю підбори і вдягаю халат? Даша така доросла. Я виходжу до рецепції, де хтось кричить:

- Я хочу, щоб мою дитину прийняли вже! Я не можу чекати! Які ще черги! Що за запис! Я вимагаю головного лікаря!,- чоловік тримає маленького хлопчика за руку, а той уважно дивиться на мене