Розділ 30

14 квітня. 15.00

Мовчати - Скрябін

Я п'ю воду. Мені вчора друзі принесли ящик води, бо думали, що мені нічого не можна. Ржали з цього вчора весь день, я така рада, що до мене нарешті пускають. Вони мені ще принесли документи, які треба заповнити для поїздки. Я ще надіюся поїхати.

Заставляю себе думати про документи, але кого я дурю, за ці чотири дні в лікарні ні про кого крім Ніка, я не можу думати. А ще я відчуваю себе такою заразою! Як можна не відписувати йому чотири дні після нашого першого поцілунку. А з другого боку, це остаточно довело, що моя історія з Ніком шкодить мені. Втрата свідомості, нервові зриви, тріщина в нозі, постійна підвищена температура, а тепер ще запалення легень. Мені просто страшно, що буде далі. Якщо з серйозністю все погіршується, то я задихнуся на весіллі?

Я просто відкриваю переписку і нарешті читаю все це, що починалося з:

11 квітня

*Доброго ранку*

*Я сумую... Ти де?*

12 квітня

*Доброго ранку. Я б написав тут якусь ванільну фігню про сонце, але то буду вже не я. Що тобі снилося?*

*Тебе знову немає в школі? Що сталося?*

10 пропущених дзвінків

13 квітня

*Доброго ранку. Не хочу прокидатися, бо сьогодні ти знову не відпишеш*

*Даша, щоб я не зробив, я винен. Пробач*

*Що я придурок зробив?*

*Даша, напиши смайлик або хоча б прочитай мої повідомлення*

*Знову школа пуста. Я не можу без тебе*

Сьогодні

*Доброго ранку. Я більше не буду чекати*

*Ти мучиш мене*

*Я йду до Діми*

*Ти в лікарні?*

*Даша, як ти?*

*Я вже в лікарні внизу. Спустися, будь ласка... Я чекатиму вічно*

Сльози течуть з моїх очей. Я починаю ридати. Чому все так складно? Я не можу бути з ним і я не можу бути без нього. Я весь цей час писала йому потрохи в своїх нотатках на телефоні. Це так важко згадувати...

В палату заходить Діана:

- Я тільки на п'ять хвилин в туалет вийшла, а ти вже вся заплакана і обіймаєш подушку,- пожартувати в неї не вийшло,- Що сталося? До речі, там до тебе прийшов хтось

- Нічого не сталося, історія сумна, відстань. І це прийшли не до мене,- далі плачу в подушку. Я сама все зіпсувала

- Яка історія?,- питає Діана

- Цікава дуже, відстань

Я все лежу з подушкою. Іде час, я хочу, щоб він швидше йшов. Мене розриває... Я дала собі обіцянку: не зламатися й не починати знову шкодити собі. Я переживу цю біль, потім все піде на краще. Я бачу фрукти на столі і вирішую послабити біль солодким. Жаль мені не можна шоколаду чи торта, бо банани солодким важко назвати. Просто картина маслом: Даша в піжамі з гулькою на голові в позі лотоса жує банан і плаче:

- Дівчата,- заходить до нас медсестра,- це не до вас той хлопець високий,- Діана тикає в мене пальцем,- Вислухай його і не гарячкуй,- що ти знаєш?,- витри розмиту туш і спускайся

Вже! Так і послухала! Але єдина проблема обіцянок даних собі - вони завжди під сумнівом.

*Даша, я знаю все про вас і кажу: правильне рішення - прийняти Ніка*

Пише Соня. Це вона зрадниця мене здала.

Але раптовий імпульс надає мені сили. А може те, що я хочу шоколаду, вмираю і мені на мить здалося, що мені хтось його дозволить. Я прибираю швидко все, змиваю туш, на піжаму накидаю махровий халат і збираю волосся в хвіст. Жаль, що начаклувати чисту подушку не вийшло, вона так і залишилася вся чорна, в туші. Хапаю телефон і вибігаю з кімнати.

Я хочу бігти сходами вниз і розігнати людей, які сунуться черепахами по коридору, щоб їм вкололи дурний укол. Але я надто слабка і мій крос виглядає дуже незграбно. Я ледве сунуся по тих сходах і злюся на всіх людей, які займають поручень. В холі сидить Нік, бачу його через скло між відділеннями. Я проходжу соті двері, а він встає й прямує до виходу. Він майже вийшов, я хриплим голосом видаю:

- Нік, це означає "чекати вічно"?,- сміюся я

Він повертається, посміхається. Коли знаходить мої очі, то підходить ближче. Видно, що він не може повірити в те, що це я. У всьому винна цього халата і піжами... Я в голові кричу на себе, що зібрала волосся, а Нік... Нік просто обіймає мене і мовчить. Це стало традицією, яка мене бісить, бо мені хочеться, щоб він прокричав мені всі негативні емоції щодо того, що я ігнорую його так довго. Але це все-таки краще. Ні, не краще. Чого він не хоче вислухати мене? Йому ж від того гірше.

Я вивертаюся з його обіймів і підіймаюся по сходах. Він іде за мною:

- Він - мій двоюрідний брат,- кажу я медсестрі на пропускній

- Так точно,- шепнув на вухо мені Нік, коли ми піднімалися. Я почула в його словах посмішку, що і мене заставило посміхнутися.

Я тягну його за руку по сходах. В мене стільки сили з'явилося. Це вперше моя алергія за мене. Перебігати через сходинку в мене виходить правда так, ніби я на травматології лежу, але відчуваю себе бадьоро. Ми заходимо в палату, де Діана фарбує нігті найсмердючішим лаком:

- Діана, тобі обов'язково тут робити це. Навіщо фарбувати нігті в лікарні? Воно реально смердюче. Іди в сусідню палату, там дівчата чекають поки ти прийдеш

- Ну ти ж вії фарбуєш в лікарні,- як же не віддати мені?,- Я знаю, що мене не чекають в сусідній палаті, але вшиюся заради хлопця з квітами,- ради Ніка? Стоп... Що означає "з квітами"? Я повертаюся до Ніка, а він тримає в руках букет біло-рожевих піонів

- Я хотів раніше подарувати, але моменту не було,- скромно говорить він

- Боже, яка краса,- я обіймаю його сильно,- Ти вже йдеш?,- питаю я Діану, не відпускаючи Ніка

- Йду,- вона нарешті виходить, а я сильніше обіймаю Ніка

- Ти мені поясниш все це?

- Нік, мені треба час, трохи часу... Давай поки просто подивимося щось і помовчимо,- я ставлю квіти в свою величезну чашку і ми сідаємо на моє ліжко з ноутбуком

- Щось романтичне?,- засміявся він

- Так, точно, щоб ти сміявся і не давав мені поплакати

- Окей, давай романтичну комедію

- Почекай, я подивлюся щось на телефоні,- в мене в нотатках цілий список фільмів, що я маю подивитися. Але там відкритий інший файл: той в якому я писала повідомлення Ніку щодня. Може показати їх йому? Ні, напевно це буде дуже дивно. Я знайшла потрібну комедію і увімкнула її на комп'ютері.