Розділ 18

29 березня. 6.00

Бумбокс - Люди

Все не так легко як мені спочатку здавалося. Все не так формально як в усіх книжках і фільмах, що сильно бісить. Як мене все бісить. Я не можу дивитися на полку з книжками. Ненавиджу... Ненавиджу... Ненавиджу тебе Нік... Ненавиджу вас книжки... Чому світ не може знати про нас відразу? Як це все дратує. Я згрібаю в портфель всі ідіотські любовні романи. Нік так і не написав... А в понеділок і вівторок писав щохвилини. Краще б не починав. Сірники не просто так лежать на поличці. Сонце тільки зійшло. Мені на третій урок, тому можу собі дозволити погуляти вранці. Як би я хотіла зараз сісти на велосипед і їхати, куди очі бачать. Але та сволота мені ногу зламала... Заїхати в хащі лісу, де ніхто мене не знає, бо нікого й немає. Тільки я... І кричати... Кричати від злості... Навіщо він прийшов в моє життя? Воно було прекрасним без нього. Сволота, сволота, сволота...

Бабуся вже на кухні. Вона ще той жайворонок.

- Бабусь, я піду погуляю

- О ти вже встала. Щось сталося?,- я трохи скривилася, вона все зрозуміла,- добре йди

- Слухай, якщо мама встане, відмаж мене якось. Скажи, що я по сметану пішла і набери мене, щоб я поверталася

- Добре внуць, на зв'язку

Я взуваюся і беру портфель. Волосся зав'язую в хвіст. Вдягаю спортивну кофту на блискавці, а тепло іде по всьому тілу.

- Я тебе проведу,- кричить бабуся,- ти нічого не забула?

- Блін, костиль

- Тримай, обережно там

На вулиці тихо. Хоча, як ще має бути в 6:30 ранку? Я ніколи так рано не вставала до Ніка. І тут він втрутився!

Моя мета - це парк. Парк в Луцьку, як ліс - величезна територія з заростями, каналами і алейками з бруківки між цією незайманою природою. Плюс він знаходиться в п'ятьох хвилинах від мого дому.

Це прекрасно бачити світ в такій порі. Кожен ранок - це початок чогось нового і чистого, тому його треба проводити з користю або хоча б зустрічати. Дорогою, я так людей не зустріла. Тільки маленьку білочку, яка налякалася мене з просоння.

Я відійшла від цивілізованих алей. Подалі від всіх. Знайшла в хащах невелику галявину. Тут навіть сміття немає, що означає - мало людей тут бувало.

Викидаю з портфеля книги - це вони навчили мене так любити. Ненавиджу вас. Якби не ви - я б не була такою. Зарази ви всі - Віктор Гюго, Андре Моруа, Джон Грін, Джейн Остін, ще якогось фіга тут і Джек Лондон. Чому він тут? Книга "Біле ікло"? До чого? Розгортаю книгу, а на першій сторінці штамп "Школа #7". Це школа моєї мами. Вона напевно в свій час забула її здати в бібліотеку. Добре, хай вже буде, багаття буде більше. Надіюся, вона нікому не потрібна...

Розставила книги на землі в ряд. Я геть зійшла з розуму. Сідаю навпроти них по турецькі і починаю:

- Ви неймовірно погані люди. Ви заставили мене мріяти і вірити в краще. Заставили любити... Розказали, що це не страшно, але чувакі - це афігеть як страшно. Ви були моїми хорошими друзями і моїми наставниками. Але так підводити друзякі. І навіщо ви написали оці всі книги. Як мені боляче. Так і у вас було? Хоча так було. Ви теж нещасні. Як там - кохання вимірюється в болі?

Я встаю і ногами копаю всі ті книги. Коли я доходжу до Джека Лондона, то вже не стримуюся. Рву його на шматки. Згадую про сірники і підпалюю його. Вогонь поглинає книгу. Я дивлюся і хочу плакати, але не можу. Навіщо я Ніка послала? Дурна... Книга скрипить від болі і я піддаюся емоціям і починаю плакати. Навіть не плакати, а ридати. Я так розумію, що дурка мене вже чекає. Але мені так фігово. Я згадаю той невеликий тиждень разом з Ніком і стараюся осмислити його значення в моєму житті.

Повертаюся до інших винуватців.

- Я зараз вас теж підпалю,- вони не вірять,- не вірите, чортові генії,- кричу я,- так, я вас не підпалю, я не зможу вас спалити!

Це мої улюблені романи, тому це неможливо. Джек Лондон за всіх отримав. Книга догорала. Я взяла воду і затушила її.

- Пробач старий, але все-таки тобі не пощастило. Ти ж не про любов писав? Ну я вже й не взнаю. Сорі.

Я взяла три книги Джона Гріна зі своєї бібліотеки:

- Ти мужик, для мене реально відкрив світ цікавої літератури, але одного ти ніяк не можеш зрозуміти - хлопці любити не вміють!

Я повернулася додому з повним портфелем. Одного нещасного Джека Лондона шкода. Бідний. Сумніваюся, що він хотів, щоб його шедеври палила в парку якась дурна психічка. Хах. Це забавно.

Так. Даша стоп. Треба переживати за себе, а не за нещасного Джека Лондона.

Коли я була вже на порозі, то була 7.30 ранку. Мама ще спала, а тато збирався на роботу. Він не зможе мене сьогодні відвезти, але я не дуже розчарована щодо цього.

- Як погуляла?,- запитала бабуся

- Класно, на вулиці так добре. Що є їсти?,- я в своєму стилі. Тільки встала - відразу голодна і їсти мені давай

Бабуся мене накормила. Я обожнюю її. Я б не змогла вставати так рано і годувати всіх. А ще вона крутий співрозмовник.

Я задувбалася виряжатися в плаття. Все-рівно чи Нік бачитиме мене, чи ні. Хм ні... Не все-одно чи бачитиме, все-одно в чому бачитиме. Вдягаю чорні джинси і білу блузку. Блуза зверху вишита рожевими квітами. Так люблю її. Добре, що голову вчора помила, тому сьогодні не буду придумувати щось - просто розчешусь.

Дорогою в школу я вже не напружена. Я вирішила піти на другий урок, а не на третій. Другим факультатив. Це явно краще, ніж сидіти вдома і думати про нього. Тепер я знаю як мені потрібно зганяти злість - щось спалювати. Я постійно дивлюся в телефон. Нік не написав. І не напише Даша. Він такий став слухняний - сказала "Пішов ти", а він взяв і пішов. Дурне. Якщо я кажу "Іди" - це означає "Ей ти, не вздумай від мене іти, інакше голову відірву". Хлопцям про це постійно торочать, а ті як були глухими, так і залишилися.

Я заходжу в школу і чуйка на пригоди в мене прокидається. Серце так і чує пригоди. Ахаха. Ось і вони - з сходинок спускається Нік. Я спочатку посміхнулася, але потім напруження перемогло. Це вже стало традицією - тільки на обрії з'являється Нік, в мене починає паморочитися голова, боліти в грудях, бо серце б'ється, як в навіженої і руки трусяться.