Розділ 15

25 березня. 11.00

Selena Gomez - Back to you

Урок історії. Скучно капець... В клас заходить класна керівничка. Ось і настав мій зірковий час.

- Діти, після цього уроку у вас лінійка на перерві, прошу не запізнюватися,- добре що це тільки третя перерва, а не четверта,- і ще,- ну нарешті,- давайте привітаємо учасників турніру з права Дарину і Алекса. Ви великі молодці,- нас дарують оплески

- Але все це заслуга нашого капітана,- спеціально говорю я

- Дарина досить вже з нього сміятися,- шепче Маня

- А тобі, то що?,- шепчу я їй

- Нічого,- я не вірю

Я повертаюся знову Алекса:

- А знаєш чого лінійка?,- питаю

- В честь нашої коронації мадам,- ми сміємося на весь клас, але ми не винні, що історія, то не наше.

Ми біжимо на лінійку, але без піджака з логотипом школи не можна. Я сьогодні в платті і кедах, щоб зручніше було з деким танцювати. А ще мій наряд ніяк не нагадує шкільну форму. Тому мушу йти до шафки за ним.

- Алекс, сходи разом зі мною, щоб потім в актову залу разом прийти і поруч сісти

- Добре, Даша давай тільки швидко,- говорить Алекс. Добре, але швидко означає: прийти до шафки, знайти ключі, відкрити її, зловити усе, що з неї випаде, знайти піджак, знайти гребінець, розчесати волосся, взяти піджак, закрити шафку, забрати в Алекса дзеркало, нафарбувати губи і підправити вії.

Все так і стається. Алекс дуже злий, але давно вже пора звикнути. Ми приходимо в зал останні. Але ще нічого і так не почалося. Я знаю, бо за нами йшов директор.

Алекс обрав місця в першому ряду біля Паши, але дуже далеко від нашого класу. Директор прийшов, але нічого ще не почалося. Скільки можна чекати? Я повертаю голову. Іде заучка з дипломами, що привертає мою увагу. Хм... Ні. Біля неї іде Нік. Чорна футболка, чорні штани, чорні очі, прикольно було б ще чорне серце, але ні, чорних не буває. Там за фізіологією, ні, не можу думати про це. Я книжку таку читала, про вампіра. Було б круто якби Нік виявився вампіром... Він помітив мене. Треба було б відвернутися, але не буду. Мені починає боліти в грудях. Це нормально? Я закохалася? Сказати не можу, але якщо з кожним кроком мені ставатиме гірше, то довго я не протягну...

Починається... Спочатку нам розказували про шкільні проблеми і так далі, а потім:

- Прийшов час до найприємнішої частини нашої зустрічі. В суботу на турнірі з правознавства команда нашої гімназії зайняла друге місце. Запрошуємо на сцену учасників турніру,- як би там не було, нам всім дуже приємно, ми піднесено висовуємося на сцену,- Всім учасникам команди вручаються дипломи,- ми по черзі забираємо їх з рук директора, а нам всі аплодують,- В нас є ще особливий диплом "За зайняте 1 місце в особистому рейтингу серед усіх учасників турніру" Дарині,- таккккк, ураааааааа, я зробила це, з'їж придурок-Паша,-І ми не просто вручаємо цю грамоту, а й повідомляємо усім вам, що запит за вело-поїздку учнями старших класів в ліс до джерел підтримано,- всі радісно ахнули і почали сильніше аплодувати. Я така рада, що не знаю, як сильніше посміхатися,- єдине жаль, що якби не той Паша ми мали перше місце і командою, точніше якби не його крута рецензія.

Нік сидить і дивиться на мене. О, він шепнув щось Дімі. Мені з сцени видно, хто що робить. Соня "дуже непомітно" дивиться на Діму, Алекс "дуже непомітно" дивиться на Соню. Паша "дуже непомітно" дивиться на Алекса, заздрить напевно. Маня "дуже непомітно" дивиться на Пашу. Всі вони зв'язані контактами. Своїми зоровими. Вони ніби клубок нерозпутаних історій. Тільки тоді, коли вони розпутаються і зрозуміють, хто їм дорогий - вони матимуть те, що маю я з Ніком. Нас сполучає один зв'язок - наш зоровий контакт, і не важливо, чиї очі прикуті до нас. Головне, що ми дивимося один на одного. Нас не розірве чийсь погляд. Ми і є готова розпутана історія, яка мусить початися і ніколи не закінчуватися, надіюся.

Четвертого урока, як і не було. Ось я вже біжу на зустріч своєму щастю. На наше місце... Ух. Тут, як завжди темно і страшно. Я оглядаю все і на мить розумію, що нікого немає...

- Бу

- Блін, ти ненормальний?,- я дьоргнулася аж, просто ляклива дуже

- Ахаха, вибач,- сміється Нік

- Недавно ты из мрака вышел,- шепчу я і Нік чує і дивиться на мене очима "Зараз щось буде"

- Недавно ты пошёл назад, цитата з мого інстаграма,- серйозно? Це Полонський - незаслужено маловідомий поет. Я на нього дивлюся очима "О Боже",- Ну я знаю, що це Полонський

- Чекай, ти читати вмієш?

- Ти завжди так жартуєш?,- улюблені фразочки

- Чого ти тоді поводиш себе, як тупуватий мажор, який витрачає гроші на донат в іграх?

- Ну по суті так і є, дякую за констатацію факта. Але я читаю інколи, не все мені приносить задоволення. Над більшістю книг я засинаю,- колись я запитала його з фейка "Яка твоя улюблена книга?", на що він написав "Не знаю, багато таких". Я звичайно подумала, що він не вміє взагалі читати, а тут таке. Інколи - це вже добре, для мене дуже важливо, щоб людина багато читала, цікавилася світом, бо тоді з нею цікаво. Не буду ж я говорити лише про їжу і спорт,- Дашо, не роби таке лице

- Добре, давай починати. Я принесла крейду і намалюю тобі нею квадрат по якому ти чітко муситимеш рухатися

- Підлозі нічого не буде?

- Ей Нік, ми біля комори з девайсами прибиральниць. Все буде добре. Стань тут,- Нік стає, а я присідаю біля нього і роблю замітку на підлозі,- тепер зроби один крок і зупинися,- я знову відмічаю. Намалювала ідеальний квадрат і починаю,- Дивись, тобі треба постійно робити по три кроки. З правої завжди вперед, а з лівої назад. Давай ставай на намальований квадрат, а я тут. Повторюй все.

Включаю музику і ми пліч опліч робимо квадрат мільйон разів. Я поки не ризикую стати до нього в пару, бо минулого разу, тоді на математиці, я прокинулася в мед пункті.

- Дашо, що ще?

- Ще робимо вперед назад так само, тільки без поворотів,- він повторює,- і ще повороти під рукою,- так руку його взяла хороший початок. Я роблю повороти під його рукою