17 (2)

Дівчину Тірен довів до вітальні, прослідкував, щоб вона зайшла в спальню і ледь втримався від того, щоб навісити на двері сигналку, щоб хоч знати, якщо знову захоче проміняти сон на якісь пригоди.

Трішки подумавши і зрозумівши, що вона не посоромиться піти через потаємні ходи, раз вже він їй показав, де в них вхід, навісив сигналку там. Стримався і не сходив віддати особистий наказ вартовим, пригрозивши чимось страшним, якщо в них іще хоч раз дебютантки вночі будуть тинятися коридорами. Зрозумів, що витрачає час на дурню і пішов будити придворного мага, котрому більш-менш довіряв — потрібно ж комусь слідкувати за завтрашнім малюванням.

— Яка проблемна дівчина, — пробурмотів Тірен, закінчивши розповідь з магом і нарешті пішов відсипатися.

І снилося йому щось таке дивне. Причому різноманітне дивне. То Алері кудись їхала на санях запряжених вовками, а він біг слідом, наказував зупинитися, повернутися і відповісти за скоєне. То мама навела цілу купу дівчат, накинула на них різнокольорові покривала, вистроїла рядочком і наказала обирати дружину, бо інакше вона його прокляне. А там навіть рук не видно з-під тих покривал. А деякі ще й підозріло згорблені. А вже під самий ранок йому приснилося, що його руку відгризає здоровенний скельний дракон. І це був найспокійніший сон, чесне слово.

Алері.

Ранок почався з чергового диво-сніданку. Компаньйонки мабуть вислухали все, що їм говорили про «дівчат треба годувати ситно» і вирішили втілити те в життя, просто з відповідною фантазією. Так що варто було заспаній Алері вийти зі спальні в простій шерстяній сукні а м’яких черевиках, як вона одразу наткнулася на несхвальний погляд немолодої пані. Ця пані взагалі подивилася так, наче сіра сукня була ознакою майбутнього одинокого життя, без чоловіка, дітей, в холодній башті високо на скелі. Досить голосно хмикнула і веліла сідати за стіл, бо поки дехто ніяк не може прокинутися, їжа холоне.

Алері з деяким острахом підійшла. Бо та їжа була накрита… рушником мабуть, серветки менші, і дуже вже загадково випирала пуд ним якимись своїми частинами. Сідала на стілець дівчина очікуючи найгіршого. І воно не змусило себе чекати.

Пані натхненно зірвала завісу з таємниці і з очікуванням вилупилась на Алері. Дівчина з не меншим очікуванням дивилася на видовище на великій тарілці. Все здавалося, що воно зараз задригає всім підряд, перевернеться і втіче.

— Яка дивна штука, — нарешті вимовила.

— Ситно і гарно! — припечатала компаньйонка, складаючи рушник.

Алері знову подивилася на ту красу неписану. Що воно таке, розібрати з першої спроби не виходило. Взагалі здавалося, що хтось взяв буханець хліба, залив його різними соусами, посипав крихтою, в надії, що хоч щось затримається і тепер на тім буханці було плямисте покриття, причому плями були різнокольорові, Алері навіть синю видивилася.

В цілому, краси не вийшло і довелося думати, що з цим робити далі, як маскувати і прикрашати. В діло пішло все. В буханець втикнули сухі ковбаски прямо зі шкуркою, сирі щупальці восьминіга посипані мілко різаною зеленню, здається маринованою, смажені курячі крильця і ніжки, ребра, якісь незрозумілі пучки, шматки яблук і лимонів, та все, що під руку попалося, схоже. Але окрасою цього блюда було наляпане в центрі желе, вишневе і якесь жовтеньке з білими вкрапленнями. Воно наче дивилося звідти. Сумно так дивилося. Просило його врятувати.

— Ага, — сказала Алері, розуміючи, що їсти це не буде. Ще можна було б подумати про те, щоб виколупати ніжку, але хтось добрий прикрасив їх чимось схожим на зелені шмарклі. Та й смерділо все разом дуже несмачно. — Хм…

— Продовження теми дружин посла. Дружини послів мають привчити себе не гидувати нічим. От що, якби зараз на столі стояв не результат фантазії пані Ольти, а акуляче м’ясо з одного північного королівства. Там акулу закопують, вона гниє…

Далі слухати Алері не стала, кинулась до вікна, відчинила його на всю ширину і стала дихати, в надії, що запахи теж вивітряться.

— Ви поводитесь неналежно, — суворо сказала пані компаньйонка. — На столі зараз все для вас звичне. Якщо ви навіть його не можете скуштувати, бо незвична подача, то…

— Ніколи заміж за посла не піду, — пообіцяла Алері.

— Негайно поверніться! Якщо ви навіть не доторкнетесь до блюда…

Що вона там хотіла сказати, залишилось невідомим. Бо в кімнату, голосно заклекотавши, залетіло щось крилате. Чи пташка, чи ящірка, незрозуміло. Воно пролетіло над столом і вилетіло зі здобиччю. Незвичайний вигляд подачі невідоме створіння ні краплі не збентежив. Тільки загублені шматки залишилися сиротливо валятися на підлозі.

— Дякую, — щиро сказала Алері, провівши невідомо що поглядом і повернулася до пані компаньйонки, не зачиняючи вікно. Треба ж, щоб запах вивітрився.

Вигляд у жінки був приголомшений. Рот відкритий, очі витріщені і бліда така, бліда.

— Я скаржитись буду! — нарешті вискнула вона, махнувши руками. — Призивати сніжних демонів, бо їсти відмовляється! Ідіотка! Дурепа! Ти завтра ж додому вилетиш! — злісно гаркнула наостанок.

З чим і пішла. А Алері залишилася стояти і думати, як ця пані того демона роздивитися змогла. І коли вийшла бабуся поцікавитися хто і чому кричав, пояснити їй те було важко.

***

Шановні читачі, запрошую вас в мою нову книгу "Його останнє дитя". Це фантастика, але знову не про космос, а про співіснуванням людей з тим, у що поступово перетворились сучасні технології.
А іще про студентів, про спадок генія, котрого б’ють і ніяк не доб’ють, і трішки про розуміння самих себе.