розділ 16

Ну й хто б сумнівався, що привів її тіньовик в знайому вітальню, через потаємний хід і явно невипадково зачепивши якусь підозріло вібруючу нитку в захисті?

А те, що їм назустріч зі спальні вискочив м’яко кажучи неодітий власник цих покоїв? Ще й з якоюсь дивною магією в руках, котра прийняла форму меча. Так що Алері навіть розгубилася трішки, вирішуючи, на що дивитися в першу чергу. Бо чоловік був геть неодітий, зовсім і його аж намалювати раптом захотілося, бо ж гарний. А дивна магія її завжди манила, як того метелика вогонь.

А ось нехороший голова тіньової варти взяв і все зіпсував. Смикнув її до себе і притиснув до грудей, розвернувши обличчям. І вийшло в нього те так спритно, що вона навіть зреагувати не встигла. Так і стояла, носом акурат в сорочку між полами розстібнутого сюртука. Стояла, дихала, в голову лізли дурні думки про те, що пахне він не морозом, а трішки лимонною травою, трішки якимось пахучим деревом, трішки димом, а іще чимось ледь вловимим, мабуть притаманним тільки йому одному. А іще він був теплий, як звичайна людина.

— Ти зовсім здурів?! — гримнув Марек, про котрого Алері примудрилась забути, поки принюхувалась до Тірена. Від несподіванки вона навіть смикнулась і тіньовик притиснув її сильніше.

— Арін ж не розбудив, — спокійно сказав Тірен. — А те, що ти постійно вибігаєш без штанів, то хто ж тобі винен?

— Та щоб тебе галки заклювали! — побажав загадкове Марек.

І мабуть пішов назад в спальню. Бо присутність його дивної магії зникла, а тіньовик перестав тримати так, наче вона могла чи втекти через вікно, чи кинутися Марека обмацувати, як боржника на базарі в Атольці.

— Це було незручно, — пробурмотіла дівчина і спробувала відступити. Бо вона ж тут благородна дівиця, за котрою компаньйонки ходять, а вона то голих чоловіків споглядає, то одітих нюхає.

— Щось я про таку можливість не подумав, — признався тіньовик, але не відпустив.

— Та не збираюся я втікати, — пробурчала вона. — І втрачати свідомість — теж.

— Втрачати свідомість? — в голосі Сокола прорізалась цікавість, а рука смикнулась, наче він хотів її погладити по спині, але не наважився.

— Одна з моїх тіток кричала, що якщо я, зі своїм гонором і сумнівним посагом, не погоджусь стати дружиною якогось її підстаркуватого знайомого, то залишуся старою дівою і буду втрачати свідомість через голих коханців сусідки, котрі від неї в вікно вискакують. Від щастя втрачати.

Тірен завмер, а потім на подив Алері хихикнув. Дійсно хихикнув. Вона навіть підняла голову, щоб подивитися і впевнитися, що не почулось. Хоча чим би там допомогли очі?

Тіньовик теж дивився на неї. Уважно-уважно. І очі в нього були блакитні, але не як крижинки, як літнє небо.

— Та вдівся я вже, можеш більше не тримати цю перелякану дебютантку. Хоча той, хто десь бачив перелякану видом неодягнутого чоловіка пустельницю, нехай мене покусає.

Сварливо пролунало у Алері за спиною і Сокіл нарешті дійсно її відпустив. Саме в ту мить, коли їй раптом не захотілося відпускатися.

— Пфи! — голосно сказала вона, відступаючи.

— І чим ви мене настільки хотіли порадувати, що воно не могло до ранку почекати? — спитав Марек, жестом пропонуючи гостям сідати в крісла біла стола.

— Її родичі присвоїли прикраси її матері. Серед котрих були амулети. Чим нам це може загрожувати? — спитав Сокіл, чемно почекавши, поки всядеться Алері.

Марек оперся ліктями на спинку свого крісла, долонями підпер підборіддя і залишився стояти.

— Та чим завгодно, — сказав, трішки подумавши. — Залежить як з якої вона сім’ї була, так і з якого оазису. А іще, наскільки добровільно її батьки відпустили дочку з чужинцем.

— Добровільно відпустили? — перепитав тіньовик сівши.

— Ще жодну ніжну і легку, як пір’їнка блакитної чаплі, діву жоден батько не зміг не відпустити, як не старався. Є навіть казка про дочку володаря цілого оазиса, котра собі вбила в голову, що її доля плавати на величних кораблях з шістьма мачтами. Їй про них якийсь мандрівник розповів. І дівчина в ті кораблі закохалася. А закохана пустельниця, то таке, на її шляху краще не ставати. Бо та мила дівчина зрештою викликала якогось демона і змусила його викопати залив Голку, котрий впирався прямо в її рідний оазис. Демони з тих пір бояться пустельниць. А в залив заходять кораблі.

— Її відпустили добровільно, — впевнено сказала Алері. — Ми навіть в гості якось їздили. Точніше плавали до того залива, а далі вже з караваном в Серединну пустелю.

Там вона познайомилася з бабусею, котра розповіла їй купу казок. І там же одна з маминих сестер постійно тією Карханарою лаялась, так воно з тих пір і причепилось.

— На магію перевіряли? — зацікавився Марек, розпрямившись.

— Так, — обережно підтвердила Алері. — Але я не знаю, чи знайшли щось, я тоді ще мала була.

— Ну, перевіряють завжди в малих. Щоб потім сюрпризів не було, якщо воно надумає прокинутись, — сказав Марек, скуйовдив долонею волосся і запропонував: — Розказуй про ті гостини, що пам’ятаєш. Точніше не самі гостини. Про будинок. Дивні речі. Казки. Візерунки на одязі, якщо запам’ятала. Якісь надто помітні прикраси. І, так, як вони називали твою маму, це важливо. Спробуєм розібратися, що ж таке твої недолугі родичі примудрилися прибрати до рук і що воно врешті з ними зробить.

— Хм? — видихнув Тірен.

— Якщо маленьку дівчинку везуть в пустелю з дуже далеких земель, то не тому, що бабуся хоче її побачити. Повинна бути причина. Достатня для подібного безумства, — пояснив Марек і подивився на Алері. — Розповідай.