розділ 15

Алері ледь досиділа до кінця чаювання. Ледь не висмикнула свою руку з долоні чоловіка, коли Тірен на прощання, мабуть через якусь дурнувату традицію, взяв і притулив її на мить до своєї щоки. І Алері наче кригою обпекло, хоча щока була тепла.

— Тікати, якомога скоріше тікати, — бурмотіла вона, влігшись під ковдру і дивлячись на стелю.

Треба було дочекатися, поки засне бабуся.

І не заснути самій при цьому.

Бо інакше доведеться малювати. А що з того може вийти, Алері поняття не мала. Та вона навіть не розуміла, чому воно то змінюється, то оживає, то наче затягувати в себе починає. І згадувалися мамині казки, про дівчину, котра випадково зайшла в палац пустельного духа, провела там півдня, приміряючи прикраси і пригощаючись виноградом за цікавою бесідою. А коли вийшла, виявилося, що вже тридцять років минуло.

А колись Алері так любила малювати.

— А може мене прокляли? — спитала у стелі і на мить заплющила очі.

Те, що заснула, вона зрозуміла не відразу. Бо в тім сні вона встала і пішла здобувати заповіт. Не забула оновити зігріваюче плетіння, коли вийшла на балкони. Бо перелазити з одного на інший в важкій шубі надто ризиковано. Захист в тім сні дядько підняти забув і ось це мало б насторожити. Бо він не мав жодного стосунку до того захисту і не міг нічого з ним робити. Але Алері зраділа, зайшла в кімнату, почала відкривати скриню, металеву, з магічним запором… і її знову ж не здивувало, що ця скриня стояла посеред вітальні.

— І що ж це ви тут робите? — поцікавилась темрява знайомим чоловічим голосом.

Алері від несподіванки підскочила так, що ледь не врізалась головою в стелю, з переляку схопила скриню і кинула на голос, а потім все навкруги почало розвалюватися, мов насправді було великим глиняним глеком і вона його розбила.

— От дурна дівка, — пробурмотіло якось так, що їй виразно почувся в тих словах шелест піску.

А потім вона прокинулася, дихаючи так, наче довго бігла. І серце стукало, мов намагалося вирватися на вол. Та й відчуття, що світ розпадається, нікуди не поділося.

Це ж треба, щоб така маячня наснилась.

Йти на подвиг, точніше, на пошуки заповіту, чомусь не хотілося. Може навіть через сон.

— Малюнок, — нагадала собі Алері. — Клятий малюнок.

Можна, звичайно, поїхати прямо зараз, чи рано-вранці без пошуків заповіту. Але який сенс тоді було приїжджати?

— Боягузка, — обізвала Алері своє відображення в дзеркалі, таки вставши і одягнувшись в служницю. Постояла трішки коло бабусиних дверей, прислухаючись. Поправила чепчик так, щоб прикривав якомога більше обличчя. Обережно вислизнула в коридор, сподіваючись, що вартові стоять так же далеко від них, як і вранці. Трішки пройшлась під самою стіною, а потім ступила ледь не в середину, зобразила заклопотаний вигляд і пішла собі далі. Дуже сподіваючись, що врешті не заблукає, зможе потрапити на балкони, а потім і в гості до дорогого дядька.

Усипляти вона вміла, хоч і не надовго, та й знайти при бажанні автора тої магії буде можна. Якщо дядько посміє скаржитись на зникнення заповіту, котрий він заховав, присвоївши все, що там заповідалося.

— Якщо пощастить, буде мовчати, як миша під підлогою. І не висовуватися. Ще й боятися, що я скажу, де той заповіт взяла, — пробурмотіла Алері, зупинившись біля портрету якоїсь жінки. Потрібно було зорієнтуватися. Дуже потрібно. Хоч бери і розпитуй вартових про подальший шлях. Ото вони здивуються.

Яким дивом Алері знайшла потрібні сходи, потрібний коридор і навіть спільну вітальню, через котру можна було вийти на балкон, вона й сама не знала. А далі їй почало підозріло щастити. Зігріваюче плетіння спрацювало з першої спроби, хоча зосередитись було важко. Балкон виявився дивною спорудою, котра тягнулась по всій стіні і тільки невисокі перегородки відділяли частини одну від одної. Перелізти через них було значно простіше, ніж з балкону на балкон, де б довелося ще й магією себе страхувати і підтягувати.

Штори в вітальні дядько не закривав і Алері впізнала його ведмежу шубу з зеленою підкладкою, котру він недбало кинув в крісло. Так що до когось не того не вломиться.

Та й захист гостьової частини палацу був так собі. Алері бачила натягнуту на дверях павутину, ниток в ній було менше, ніж в тій вітальні, де дебютантки обідали, не кажучи вже про покої Марека. Мабуть хтось думав, що гості самі повинні захищатися.

Алері обережно доторкнулася до однієї нитки, вбираючи в себе її вібрацію і тепло, стаючи сама ниткою. Іншою рукою смикнула ручку і зрозуміла, що дядько таки самовпевнений ідіот. Двері він не закрив. Мабуть йому сказали, що захист всіх випускає, але нікого стороннього не впускає, от він і перестав слідкувати, а своєму помічникові, котрий все за ним доробляв і підбирав, сказати про те забув.

Просковзнувши через захист в кімнату, Алері роззирнулася. Ніяких залізних скринь на столі не стояло. Та й хто буде залишати цінності в вітальні, куди можуть зайти слуги, поки господар спить? Так що потрібно було йти в спальню.

Алері зітхнула, старанно згадала усипляючу формулу. Поворушила пальцями, просто через звичку і пішла до найближчих дверей. Усипляти все одно доведеться всіх. Так що, яка різниця, з кого почати? Хоч з дядька, хоч з його мерзенного синочка, хоч з трохи менш мерзенної дочки.

Алері схопилась за ручку найближчих дверей, імпульсом притишила клацання механізму, зібрала разом пальці, бо так простіше кинути сіть в потрібному напрямку і тут за спиною прозвучало:

— І що ти тут робиш?

Усипляюча сіть розвернулася надто швидко і тільки якимось дивом потрапила на ліжко. Двері відкрилися на всю ширину, бо Алері їх не притримала, як збиралася. Замість цього вона спробувала врізати кулаком і іще одним усипляючим по людині, котра примудрилася непомітно підійти надто близько.

— Яка ж знайома реакція, — пробурмотів майже невидимий в своєму темному одязі чоловік, і Алері з жахом зрозуміла, що знає, хто це.